Віра та навернення до Христа
«Але я на Тебе, Господи, уповаю і кажу: “Ти – Бог мій” 1(Пс 30:15).
Віра. Для нас слово «уповати» звучить дещо архаїчно, але сучасніший переклад – «сподіваюся» – міг би збивати з пантелику.
Для нас «надія», на жаль, досить слабке слово, щось на кшталт виразу «понадіятися абияк». Проте псалмоспівець саме сподівається – покладається на Бога усім серцем, ввіряє своє життя Йому.
Християни ввіряють своє життя Іісусу Христу – як ми кажемо на кожній Літургії, «самі себе й один одного, і все життя наше Христу Богові віддамо». Ми більше не належимо собі – ми належимо Господу Іісусу. Ми ввіряємо нашу тимчасову та вічну долю в Його руки, й тільки на Нього покладаємо надію нашого вічного спасіння. Це є віра Церкви; але це й особиста віра кожного християнина.
Святий апостол Павло каже: «Вірою живу в Сина Божого, Який полюбив мене та віддав Себе за мене» 2(Гал. 2:20). Христос – не просто Спаситель світу та Спаситель Церкви – Він Спаситель особисто кожного вірного.
Христос – не просто Спаситель світу та Спаситель Церкви – Він Спаситель особисто кожного вірного.
У Євангелії від Іоанна Господь підкреслює це особисте ставлення до кожного з врятованих: «Вівці Мої голосу Мого слухаються, і Я знаю їх; і вони йдуть за Мною» 3(Інн. 10:27).
Християнин сподівається на те, що Бог у Христі прийшов спасти не абстрактне людство, але конкретних людей, у тому числі і його особисто. Як каже про це апостол Павло: «Вірне і всякого прийняття гідне слово, що Христос Іісус прийшов у світ спасти грішників, серед яких я перший» 4(1Тим. 1:15).
Син Божий став Людиною і заради мого спасіння був розіп’ятий і за мої гріхи, воскрес і заради мого виправдання. І вся моя надія полягає в тому, що, зробивши для мене таке велике, Він мене не кине, але введе у Своє Царство.
Істина про те, що Христос помер за кожного з нас, якщо ми засвоюємо її серйозно, змінює усе наше життя.
Істина про те, що Христос помер за кожного з нас, якщо ми засвоюємо її серйозно, змінює усе наше життя.
Як сказала одна жінка: «Якщо я повірю, що Христос помер за мене особисто, я ж ніколи більше в житті не зможу збрехати».
Віра та послух
Віра – коли вона є – завжди проявляється в послуху.
Віра – коли вона є – завжди проявляється в послуху.
Якщо ми довіряємо лікареві, ми приймаємо прописане ним лікування. Якщо ми довіряємо провідникові, ми йдемо за ним. Якщо довіряємо інструкторові з техніки безпеки, ми не робимо того, що він заборонив.
«Я на Тебе, Господи, сподіваюся» можливе тільки разом із «що накажеш мені робити, Господи». У цьому послуху можна виділити дві сторони – послух розуму та послух волі.
Ми визнаємо, що Христос правий, а ми – ні. Ми готові переглянути наші погляди на світ, на Бога і на самих себе згідно з Його істиною.
Нерідко буває, що люди у своїх духовних пошуках устигають побувати в найрізноманітніших громадах і сектах і нахапати уривків найрізноманітніших вчень. Саме по собі це досить звично: блаженний Августин, наприклад, перш ніж прийти в Церкву, встиг побувати в секті маніхеїв.
Але навернення до Христа вимагає перегляду колишніх переконань, тому в Церкві існує спеціальний чин зречення, відмови від переконань, несумісних із правою вірою в Христа. Ми більше не віримо в реінкарнацію, а віримо у Воскресіння мертвих. Ми більше не віримо в карму, а віримо в Прощення гріхів.
Деякі уявлення, засвоєні у світі, теж буде необхідно залишити. Наприклад, для того, щоб прийняти істину про святість шлюбу або про недоторканість людського життя з моменту зачаття й до природної смерті. З цих моральних питань сучасний світ часто розходиться з Христом – і ми приймаємо бік Христа, а не світу.
Цей перегляд поглядів призводить до послуху волі – ми змінюємо нашу поведінку згідно Христової істини, згідно заповідям Божим.
…перегляд поглядів призводить до послуху волі – ми змінюємо нашу поведінку згідно Христової істини, згідно заповідям Божим.
Апостол дає простий приклад: «Хто крав, більше не кради, а краще працюй, роби своїми руками корисне, щоб було з чого подавати тому, хто у злиднях» 5(Еф. 4:28). Той, хто обкрадав ближнього злодійством, повинен тепер працювати, щоб подавати йому. Це вірно йстосовно інших гріхів: повірити в Христа означає більше так не робити, а, навпаки, прагнути до виконання заповідей.
…повірити в Христа означає більше так не робити, а, навпаки, прагнути до виконання заповідей.
Виправлення наших поглядів і нашого життя не буде моментальним – це довгий і нелегкий процес, під час якого ми гостро потребуватимемо церковної допомоги. Ми переживатимемо зльоти та падіння, а іноді – важко шпортатимося.
І тут нам необхідно пам’ятати, що сподівання наше – Христос, Його любов незмінна, і, впавши у бруд, нам потрібно піднятися, прийняти Його прощення та йти далі. Як обіцяє апостол: «Коли сповідаємо гріхи наші, то Він, будучи вірним і праведним, простить нам гріхи наші і очистить нас від усякої неправди» 6(1Інн. 1:9).
Віра й Церква
Євангельське послання про Христа дійшло до нас через багато поколінь тих, хто вірив у Нього, тих, хто з часів апостольських і до наших днів зберігав і сповіщав Його слово, жив ним і страждав за нього. Христос звертається до кожного з нас особисто, але Він робить це через Церкву. І в нас немає іншого Євангелія, крім того, яке дійшло до нас через Церкву, й іншого Христа, крім того, якого вона проповідує.
І в нас немає іншого Євангелія, крім того, яке дійшло до нас через Церкву, й іншого Христа, крім того, якого вона проповідує.
Христос каже: «Я збудую Церкву Мою, і ворота пекла не здолають її» 7(Мф. 16:18). І щоб стати Йому своїм, потрібно приєднатися до Його Церкви. Для багатьох людей тут починаються труднощі – і недивно. Адже саме з Церквою пов’язаний перехід від теоретичної згоди до справжньої віри.
Якщо ми увірували в Христа, це має проявитися в тому, що ми виконуємо Його веління, зокрема, приймаємо Хрещення, беремо участь у молитовному житті Церкви й приступаємо до Таїнств.
Набуття віри
Іноді людям здається, що віра, як і любов – це щось подібне до високої температури, щось, що з людиною «трапляється» поза її волею, а потім так само, «саме по собі» може й минути.
Це може стосуватися містичного досвіду, почуття, переживання – але не самої віри. Бог дуже дбайливо ставиться до людської свободи, Він дає нам можливість увірувати, але не змушує до цього.
«Покайтеся і віруйте в Євангеліє», – каже Господь 8(Мк. 1:15), і це звернення до нашої волі. Це не щось, що просто трапляється з нами. Це ми повинні покаятися і увірувати.
Це рішення, яке ми приймаємо перед лицем Божого заклику, – ми вирішуємо молитися, прийти в Церкву й назавжди змінити своє життя. Усе це неможливо без Божої допомоги, але попросити про цю допомогу в молитві повинні ми, а не хтось інший. Це наші вуста повинні вимовити «Вірую, Господи, і сповідую», це наші ноги повинні привести нас у храм. «Того, хто приходить до Мене, Я не вижену геть», – каже Господь (Інн. 6:37), але прийти ми повинні самі.
Публіцист Сергій Худієв
(Ви можете також відвідати російськомовну і англомовну частини сайту N.E.W.O.D.)
