Таланти від Бога та совість людська
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
Давно вже всі забули, що таланти – грошова одиниця, а не надзвичайні здібності, які дав Бог людині, не совість людська. І забули якраз тому, що в сьогоднішньому євангельському читанні, яке от вже десять століть читається на початку осені [та у Великий Вівторок] в православних храмах нашої Батьківщини, хоч і говориться про гроші, але мається на увазі, звичайно, все те, чим Бог обдарував кожного з нас: можливість жити, плідно працювати, молитися, народжувати дітей, співати прекрасні пісні, радіти сонячному дню.
Улюблена ідея людини, далекої від покаяння: я хоч і не зробила нікому ніякого добра, проте і зла не принесла! Тобто я хоч і не святий, але і не злочинець, не лиходій, не терорист якийсь, а тому й судити мене нема за що.
Думка цікава! Зовсім як та, про яку ми щойно прочитали: «Господарю! Я знав тебе, як жорстоку людину, жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав; і, побоявшись, пішов і заховав талант твій у землю; ось тобі твоє»1(Мф. 25:24,25).
Людською логікою такого «праведника» не переконаєш, бо на всі твої аргументи він тобі твердитиме одне й те ж: я нікому нічого поганого не зробив!
І справа тут не в браку розуму в нашого «праведника», справа тут передусім – у совісті. Теоретично ми всі знаємо, що людина без совісті існувати просто не може, бо, створена за образом і подобою Божими. Кожен із нас за визначенням народжується з живою совістю, кожен із нас здатний соромитися, чим, зрештою, і відрізняється від інших тварин, не стільки безрозсудних, скільки в відомому сенсі безсовісних.
Отже, серед людства зовсім безсоромних людей немає, але от люди із сплячою совістю зустрічаються. Церковною мовою такий безсовісний статус душі називається «скам’янілим невідчуттям», яке, без сумніву, є «клінічною смертю» душі, тобто таким її станом, який передує смерті остаточній і безповоротній.
…серед людства зовсім безсоромних людей немає, але от люди із сплячою совістю зустрічаються. Церковною мовою такий безсовісний статус душі називається «скам’янілим невідчуттям», яке, без сумніву, є «клінічною смертю» душі, тобто таким її станом, який передує смерті остаточній і безповоротній.
Це я все для того говорю, що навіть у нас, церковних православних людей, при прочитанні цієї притчі про таланти виникає певне боязке нерозуміння, отакий несподіваний напад гуманізму: чи не занадто жорстокий Бог стосовно того, хто всього лише не пустив гроші в обіг?
«Бо кожному, хто має, дасться і примножиться, а в того, хто не має, відніметься і те, що має. А негідного раба вкиньте у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів» 2(Мф. 25:29,30).
По-перше, де ж справедливість? Це що ж, останнє в незаможного відбирати й віддавати багатієві?
І, по-друге, чи не занадто це безжально, чи не занадто неспіввимірне покарання провині: «пітьма непроглядна», «скрегіт зубів», – і все це тільки за те, що людина виявилася не занадто розпорядливою!
Тому давайте все-таки усвідомимо: не про гроші йде мова, а про совість, міру якої Господь Милосердний кожному дає свою, але кожен при цьому зобов’язаний не залишатися з даною йому мірою сорому в безтрепетному спокої, а невпинно примножувати її, або, кажучи простіше, – каятися.
…не про гроші йде мова, а про совість, міру якої Господь Милосердний кожному дає свою, але кожен при цьому зобов’язаний не залишатися з даною йому мірою сорому в безтрепетному спокої, а невпинно примножувати її, або, кажучи простіше, – каятися.
Бо покаяння і є примноження міри сорому в душі кожного з нас. Бо немає нічого страшнішого, немає нічого небезпечнішого для вічної, безсмертної долі людини, чим заспокоїтися на тому, що вона, слава Богу, нікого не вбила, нічого не вкрала, а тому: от Тобі Твоє, Господи!
Отже таланти – це не лише гроші й не лише виняткові здібності до віртуозної гри на музичних інструментах. Таланти – це, якщо хочете, міра сумлінності людини, міра її здатності побачити свій власний гріх, а не підраховувати нескінченно з азартом гравця гріхи свого побратима.
Таланти – це, якщо хочете, міра сумлінності людини, міра її здатності побачити свій власний гріх, а не підраховувати нескінченно з азартом гравця гріхи свого побратима.
Породжений совістю сором має дивну властивість: як гіркі ліки, він зціляє навіть застарілі гріховні виразки в людській душі, не дозволяє проявлятися їм знову й знову. І якби ми не глушили, не пригнічували ці докори сорому звичним самовиправденням, ніби, усі так роблять, і чи не в Біблії написано, що весь світ у злі лежить, якби не знеболювали ми день у день свою хвору совість, – дивишся, і життя не пройшло б марно. І в день, коли Господь зажадає від нас звіту в тому, як кожен розпорядився даними йому талантами, ми не почнемо, подібно до лукавого й лінивого раба, посилатися на несправедливість того, Хто Дає.
Дивіться, тисячоліття пройшли, а цей жалюгідний шахрай знову й знову повторює слова бідолашного свого прабатька Адама: «Жінка, яку Ти мені дав, вона дала мені від дерева, і я їв» 3(Бут. 3:12). Усі винні: змій, жінка, Бог – тільки не сам відповідач! Зовсім, як у сьогоднішньому Євангелії: «Господарю! Я знав тебе, як жорстоку людину, жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав» 4(Мф. 25:24)!
Тяжкий цей тягар – совість! Так хочеться часом відкинути її кудись чимдалі й пройти життям із гордо піднятою головою, не удостоюючи поглядом усіх цих блудниць і митарів, розбійників і лихварів. Дійти до Судного Дня і сказати урочисто: «Ось Тобі Твоє, Господи!» Проте, здається мені, що краще все-таки згоріти із сорому тут, чим вічно горіти в геєні. Амінь.
Священник Сергій Ганьковський
(Ви можете також відвідати російськомовну й англомовну частини сайту N.E.W.O.D.)
