Що робити, якщо душа охолола у вірі?

Випробування віри

Виникнення часом несподіваного та дивуючого питання «що робити, якщо душа охолола у вірі?» означає, що колись у душі все ж таки «горів» або хоча б «тлів» вогник віри.

Колись здавалося, що так буде завжди, що віра – це щось невід’ємне й супроводжуватиме мене все життя. Завдяки цьому на душі було спокійно, і впевненість у головному не залишала, адже я мав віру в Бога.

Вона приносила радість як дорогоцінна перлина, заради придбання якої можна віддати весь статок. Вона зігрівала душу своїм теплом і давала сенс усьому, що відбувалося зі мною в житті. Вона як дороговказ освітлювала шлях, вказувала його напрям і застерігала від падіння в яму.

Віра допомагала будувати стосунки з іншими людьми, уникаючи конфліктів і образ, тому що робила предмет будь-якої суперечки малозначущим у порівнянні з собою, а з’ясування стосунків ніколи не виливалося у тривалу сварку.

Віра давала правильний орієнтир у моєму ставленні до «засудженого» божественною любов’ю невіруючого світу й ніколи не дозволяла судити цей світ якимось іншим чином, крім того, як це робив Христос зі словами: «Отче! Вибач їм, бо не знають, що роблять»¹ .

Віра зміцнювала, надихала, підтримувала, зцілювала, примудряла. Віра допомагала мені жити.

Але ось щось повстало в мені, якийсь невидимий бар’єр почав рости й затьмарювати мою віру. Її світло, подібно до невірного світла від тліючого вогника лампади, в якій закінчується масло, вже не освітлює предмети навколо мене, і вони лише відкидають дивні та тривожні тіні.

Щодня тане впевненість у своїх силах. Все ближче підкрадається сумнів і постає питання: а чи була вона колись у мені, ця віра? Та й що це означає – вірити?

Чи не повернутися назад?

Всі довкола живуть без цього, і нічого страшного з ними не відбувається. Більше того, вони тепер здаються мені спокійними, безтурботними, не обтяженими нічим штучним, але такими, що живуть своїм природним життям. Вони не претендують на щось захмарно високе і те, що уявляється їм сумнівним, а слідують тим простим істинам, які зрозумілі без особливих зусиль над собою.

Ці люди стають мені ближчими, зрозумілішими, ріднішими, і хочеться знову поринути в колишнє життя, коли віра ще не торкнулася мене та не вивела з того середовища, де, зараз здається, було не так уже й погано. Одне тепер страшно, – чи не пізно повертатися назад. Знову сумнів…

Одне за одним, із різних боків сумніви починають долати мене, бо «щит віри» розсипається і, здається, ні в чому вже немає опори, а тому треба здаватися.

Що ж відбувається? Чому віра залишила мене, адже раніше все здавалося таким ясним та світлим?

Невже це було ілюзією, а моя віра була надумана та слугувала просто для того, щоб якось виділити себе в цьому світі, позначити свою особливість, несхожість з іншими й тим самим якось звеличити себе над ними?

Невже цей світ переміг і просто бере своє, відновлюючи «статус кво» і показує мені, що, мовляв, не було чого тобі тягатися зі мною, все одно будеш там, де тобі судилося. Життя тьмяніє, сенс речей минає, фарби змиваються, світло тьмяніє. Віра «остигає»…

Бажання чинити опір охолодженню віри

Але все-таки щось сталося за той час, доки мене не було в тому, що живе без віри, світі, поки я робив зусилля над собою і, ведений вірою, підіймався сходами іншого життя, освітленого особливим світлом.

Щось «зачепило» мене там і не дає остаточно охолонути у вірі. Не залишає відчуття зв’язку з реальністю віри та справжностю цього життя.

Виникає поки що несвідоме бажання якось чинити опір тому охолодженню віри, яке претендує стати неминучим фактом мого буття. Як свідомість людини, яка повстала від сну, починає впускати реальність у свій внутрішній світ, щойно перебувала в дрімоті, так повертається реальність віри в душу людини, яка почала втрачати її.

Як свідомість людини, яка повстала від сну, починає впускати реальність у свій внутрішній світ, щойно перебувала в дрімоті, так повертається реальність віри в душу людини, яка почала втрачати її.

Озираючись довкола, ми знову бачимо світ проясненим оком та незакаламученою свідомістю. Як спалах світла наш розум осяює проблиск думки про Бога, Який ніколи не залишить нас, навіть якщо ми зречемося Нього. Совість прокидається, і тому людині стає соромно за свою малодушність і слабкість. Хочеться все виправити і знову поринути у те буття, яке відштовхується від віри та супроводжується нею.

Дух дихає, де хоче

Іноді людині здається, що віра – це щось таке, що вона підтримує в собі власними силами, і варто послабити зусилля над собою, як віра тут же розтане. Це не так.

Іноді людині здається, що віра – це щось таке, що вона підтримує в собі власними силами, і варто послабити зусилля над собою, як віра тут же розтане. Це не так.

Звичайно, без зусилля душа легко «впадає в сплячку» і не прокинеться доти, доки хтось її не розбудить. Але не забуватимемо, що колись, на самому початку, віра прийшла до нас без жодних зусиль із нашого боку, «безтрудно».

Та ми тоді й не могли знати, що саме треба робити, щоб повірити, окрім, можливо, загальних правил і звичаїв, які встановлені Церквою. Але ці правила й «обряди» тоді залишалися швидше чимось зовнішнім, що спочатку не чіпали найпотаємнішого, що є в душі людини. Що ж є це найпотаємніше?

«Дух дихає, де хоче, і голос його чуєш, а не знаєш, звідки приходить і куди йде»² . Цими словами можна охарактеризувати народження нашої віри, яка є плодом дії Святого Духа.

Тут якось особливим чином, непомітним, поступовим, але все ж таки відчутним є образ Духа як Особи. Це має бути добре зрозумілим нам, оскільки Він «дихає, де хоче».

Подібно до людського бажання щось сказати, кудись піти та щось зробити, Дух дає дихання життя там, де Він «хоче». Але, на відміну від нашого бажання чинити, як нам заманеться, Дух «хоче» так само, як і інші Божественні Особи – Отець і Син.

Стосовно нас і цього світу їхнє бажання єдине – «нічого не знищити, але все воскресити в останній день»³ . Дух вільно дихає саме там, де бажання людини бути врятованою з’єднується з бажанням Бога врятувати її.

Триєдина божественна воля є одночасно й її дією в кожній людині й через людину в усьому світі. Однак гріх, увійшовши у світ, перешкоджає вільному здійсненню цієї волі. Людина не бачить ясно та не знає, «звідки приходить Дух і куди йде» саме тому, що без праці, без зусилля над собою та подолання своєї самості, не може «зустріти» подих Духа і відчути його як своє власний.

Згадаймо слова праведного Іова: «Доки ще дихання моє в мені й дух Божий у ніздрях моїх, не скажуть уста мої неправди, і язик мій не вимовить брехні!»⁴. А ми, грішучи, перебуваємо в стані неправди та говоримо брехню, навіть не замислюючись над цим. Тоді й переривається те дихання, яке дає нам вічне життя.

Самодостатність – ворог душі людини

Найпотаємніше для нашої душі – прийняття волі Божої про самого себе як того, хто дійсно потребує спасіння. Саме цьому по-справжньому загрожує байдужість чи «духовна сплячка», коли в нас остигає віра.

Почуття самодостатності людини в житті, що приходить на зміну вірі, іноді здається нам якимось ідеалом, тому що у своїй байдужості воно ніби захищає від різних шкідливих впливів і злоби навколишнього світу.

Однак це лише ілюзія, що такі люди щасливі та не потребують нічого іншого, крім самих себе. Ніхто з нас не знає до кінця не лише душу іншої людини, а й свою власну.

Самодостатність ніколи не зможе стати гарантією безтурботного життя, тому що людина має душу, яка все одно рано чи пізно нагадає їй про своє існування.

Якщо немає віри, то душа метатиметься у її пошуках, доки не знайде. Які бувають страждання, які сумніви роздирають душу людини на частини, коли вона, без віри, не знаходячи опори ні в чому, втрачає баланс і може зважитися навіть на непоправне.

Іноді ми бачимо, як зовні абсолютно благополучна людина раптом зривається і, виявляючи повну втрату самоконтролю, або, гірше того, агресію, робить щось надзвичайне і приносить горе собі та іншим.

Сучасний світ несе на собі печатку суїциду та тероризму, що ніколи раніше в історії людства не виявлялося так виразно. Чи не тому це відбувається, що центр тяжіння суспільної свідомості зрушився. Світ перестав спиратися на колишню точку опору, яку давала віра в Бога, а нової не знайшов. Та й чи можлива вона?

Духовна байдужість не може тривати довго. Переставши дихати, людина вмирає, хоч і не відразу. Дихальна пауза, залежно від тренування, триває кілька хвилин, але потім неминучий вдих. Так і в духовному житті, – хоча за часом ця пауза може затягтися, проте вдих буде, інакше настане смерть.

Втрата стійкого орієнтиру як однієї людини, так цілого світу не відбувається одномоментно й непоправно, завжди залишається шанс, і є альтернатива не йти далеко. Але вибір залишається за самою людиною, причому він вимагає зусиль і навіть самозречення.

Справа в тому, що балансування можливе до певної межі, за яким відбувається такий зсув, що відновлення балансу вимагатиме втручання ззовні. Розбалансовану механічну систему приводять у рівновагу за допомогою зовнішньої сили.

Людська ж душа, на відміну від механічної системи, щоб прийняти таке втручання, повинна дуже захотіти цього. Вона повинна зректися своєї самодостатності та замкнутості, усвідомлено спрямувати себе назустріч йому.

Якщо вперше віра виникає в нас неусвідомлено, і ми дійсно не знаємо, звідки це приходить і куди зникає, то після набуття досвіду віри пізнання цього можливо і навіть стає невід’ємним.

Кожен із вірян повинен знати, «якого він духу». Необхідно працювати над тим, щоб це знання не втратити і не допустити, щоб наша віра охолонула. У разі охолодження віри потрібно зробити все можливе, щоб його зупинити і не дійти до тієї межі, коли наша душа перестане усвідомлювати в собі найголовніше і найпотаємніше.

Бог не залишає нас до кінця

Саме переживання найпотаємнішого знову відроджується в душі, коли дією Духа ми прокидаємося від «духовної сплячки» і відчуваємо потребу покаяння. Це великий Божий дар людині – потреба каятися. Не володіючи цим даром, людина або поступово скочується до напівтварини, або підноситься в гордості та невідчуття відповідальності за свої дії, може виправдати в собі все, що завгодно.

Це великий Божий дар людині – потреба каятися. Не володіючи цим даром, людина або поступово скочується до напівтварини, або підноситься в гордості та невідчуття відповідальності за свої дії, може виправдати в собі все, що завгодно.

Обидва стани однаково небезпечні як для самої людини, так і для оточуючих.

Бог не залишає нас до кінця ніколи, але Його вплив на наше життя не має насильницького характеру. Він завжди залишає нам вибір – довіряти Йому чи ні, щоб потім із цієї усвідомленої довіри могли вільно вирости віра та любов. Адже «насильно милим не будеш» – у любові не буває примусу. І все ж таки вибір, який дає нам Бог, кардинально відрізняється від того, як ми зазвичай розуміємо цей вільний вибір.

Коли ми виховуємо своїх дітей, то іноді даємо їм самим вирішувати, що можна, а що не можна. Адже інакше дитина не навчиться сама аналізувати ситуацію та приймати рішення. Однак, люблячи своїх дітей і не бажаючи потрапити в біду, ми завжди страхуємо їх, щоб у разі неправильного рішення вони не постраждали.

Наприклад, пояснивши, як і коли переходити вулицю, і надавши можливість зробити це самій дитині, ми все ж таки не відпускаємо її руку і завжди готові запобігти небезпеці. Бувають і складніші ситуації, але добрі батьки мають передбачити можливі результати самостійних дій свого сина чи дочки і як попередити про це, а також підготувати свою підтримку в разі помилки.

Так, надаючи їм зробити свій вільний вибір, ми готуємося в разі потреби прийти на допомогу, незважаючи на те, що вже попереджали їх про небезпеку, що таїться, і по-людськи начебто маємо право «вмити руки».

Наскільки ж дбайливішим за нас є Бог! «Якщо ви, будучи злими, вмієте добрі дари давати дітям вашим, тим більше Отець Небесний дасть Духа Святого тим, хто просить у Нього» ⁵.

Господь називає нас злими, тому що наша воля спрямована на зло, навіть коли ми це не цілком усвідомлюємо. Тим не менш, у любові до своїх дітей ми перемагаємо своє природне зло й робимо їм благо.

Бог чинить із нами незрівнянно делікатніше та далекоглядніше. Наш вибір завжди супроводжується Його увагою, і коли стає зрозуміло, що ми зайшли в глухий кут невіри та самості, то Він приходить на допомогу, хоча й зволікає іноді.

Зволікання дає нам можливість самим попрацювати над своєю довірою до Бога і, в результаті, здобути більш стійку й усвідомлену віру, яку потім буде важче похитнути. З іншого боку, це зволікання дає можливість глибше відчути свій гріх і принести глибше покаяння.

Покаяння – головний крок для відновлення віри

Покаяння є головним кроком для відновлення віри. Охолодження у вірі охолоджує наше серце, і воно стає байдужим і холодним. Його перестає чіпати реальність того, що відбувається з нами і тим більше з іншими людьми.

Тоді можуть відбутися дуже жорстокі речі не лише у ставленні до інших, а й до самих себе. Пробудження покаянного почуття – перша ознака духовного одужання. Як у звичайній хворобі буває період погіршення, а потім, після кризи, – одужання. Так і в духовному захворюванні – період охолодження змінюється кризою духовної безпорадності, «злиднів», за яким має бути одужання.

Однак, як фізично хвороба може продовжуватися дуже довго, прийняти хронічний характер або навіть перейти в патологію, так, на жаль, трапляється і в духовному житті.

Щоб уникнути хронічного результату хвороби, лікар робить усе можливе, намагаючись зрозуміти природу захворювання та призначити правильне лікування. У духовному житті також потрібна допомога й порада духівника, священника або просто співчутлива братня увага з боку інших вірян.

Коли це зроблено з вірою та любов’ю, Бог співпрацює з нами, і відбувається духовне зцілення. Віра починає повертається до того, у кого вона «охолола», а любов – до того, хто її втратив.

У процесі одужання, яке може бути тривалим, хворому потрібен постійний догляд та увага. Довгим буває шлях покаяння та повернення віри. Потрібна старанність та постійна увага до свого внутрішнього стану. «Як тіло без духа мертве, так і віра без діл мертва» ⁶ – її пробудження має супроводжуватися певними діями з нашого боку.

Сповідь та Причастя – основа здорової душі

Якщо є можливість – бажано сповідатися та причащатися Святих Таїн якнайчастіше, не опускаючи належної підготовки до кожного причастя.

Справи милосердя: допомога нужденним, відвідування хворих і тих, хто страждає, добра порада та участь у проблемах своїх ближніх, увага до батьків тощо. Це все повинно стати для нас потребою, без якої життя буде неповним та позбавленим головного.

Молитву треба прагнути здійснювати з якомога глибшою серцевою увагою, не пропускаючи жодного слова та повертаючись до прочитаного в тому випадку, якщо зміст слів молитви не дійшов до нашого серця.

Іноді буває важко прочитати все правило, але не слід, коли це дуже важко, незважаючи ні на що «вичитувати» його повністю, а краще, за порадою митрополита Антонія Сурозького, прочитати одну або кілька молитов із усього правила, але так, щоб відчути її “кожною клітиною свого тіла”. Читання будь-якої молитви має для нас стати подією «надзвичайної важливості», коли ніщо зовнішнє не може перервати чи порушити її. Особливо це стосується молитовної підготовки та участі в богослужіннях, з яких центральне місце належить Літургії.

Божественна літургія – це головна подія в житті християнина, і, звичайно, хвороби та ослаблення у вірі, як пише апостол Павло, пов’язані, перш за все, з нашим негідним причастям святих Тіла та Крові Христових.

«Хто їстиме хліб цей чи питиме чашу Господню негідно, винний буде проти Тіла та Крові Господньої. Нехай випробовує себе людина, і таким чином нехай їсть від цього хліба та п’є з цієї чаші. Бо, хто їсть і п’є недостойно, той їсть і п’є на осуд собі, не розмірковуючи про Тіло Господнє. Тому багато хто з вас немічний і хворий і немало вмирає» ⁷.

Таким виникають наші тілесні та духовні немочі, коли ми причащаємося негідно або зовсім відпадаємо від Причастя. Можлива практика більш частого Причастя, тільки не можна опускати певну помірність у їжі та необхідну молитовну підготовку до обряду Причастя.

Регулярна сповідь гріхів має бути практикою, однак Сповідь не є необхідною умовою Причастя. Це різні обряди, до участі в яких треба готуватися особливим чином. Не можна допустити формального підходу до Сповіді, коли вона відбувається лише для того, щоб причаститися. Вимова лише списку «стандартних» гріхів – це ще Сповідь.

Сповідування гріхів, покаяння (по-грецьки «метанойя») означає повний переворот людської свідомості та навернення від усіх своїх помислів і справ. Тобто вона означає усвідомлення гріховності всього свого попереднього життя й готовність все змінити, щоб гріх більше не панував над нами.

Підготовка до сповіді, по суті, супроводжується відродженням віри та духовним пробудженням людини. Встаючи від сну, ми робимо над собою певне зусилля, долаючи бажання «поспати ще трохи». А інакше ми запізнимося на роботу або не зробимо того, що нами заплановано цього дня. Та й взагалі, звичка довго спати перешкоджає здійсненню багато чого з того, на що ми здатні. Крім того, що більше спиш, то більше хочеться спати.

Подібно й у духовному житті, потрібне зусилля, інколи ж надзусилля над собою, щоб перестати духовно деградувати. У духовному житті неможливо довго залишатися в одному стані, досягнутим одного разу. Нічого над собою не роблячи, ми неминуче починаємо опускатися і приходимо до духовної непритомності.

...у духовному житті, потрібне зусилля, інколи ж надзусилля над собою, щоб перестати духовно деградувати. У духовному житті неможливо довго залишатися в одному стані, досягнутим одного разу. Нічого над собою не роблячи, ми неминуче починаємо опускатися і приходимо до духовної непритомності.

Щоразу відсуваючи своє Причастя та кажучи собі, що я ще не готовий і не настав час, ось прийде піст, тоді зберуся, ми даємо собі «поспати трохи» і, в результаті, запізнюємося прокинутися.

Тоді не слід дивуватися, що віра поступово починає остигати, серце кам’яніє, а душа стає байдужою до духовного життя. Але й зараз ще не все втрачено, щоб прокинутися, необхідний холодний душ щирого покаяння.

Як тільки ми починаємо просити про це, Господь негайно відгукується, і дар Святого Духа повертає людській душі каяття, гостру потребу покаятися та змінити своє життя.

Духовне пробудження

Виринають гріхи, і те, що раніше здавалося звичайною справою, властивою кожному, тепер починає усвідомлюватись як гріх. Виявляється, що я живу не один у цьому світі, є й інші люди, яким я свідомо чи мимоволі приніс біль і страждання, чимось образив їх.

Мені стає соромно за себе. Стосовно Бога я виявляв «чорну невдячність», анітрохи не соромлячись брати те, що Він мені дає в житті, як належне і, не маючи жодного почуття вдячності за це.

Та й до самого себе я, як з’ясовується, не ставився належним чином, пропускав повз себе багато відкритих можливостей і не використовував їх. Покаяне почуття приносить із собою відчуття радості пробудження та енергію дії. Наступним кроком має стати підготовка до таїнства Сповіді.

Сповідь приймає священник чи духівник, засвідчивши наше покаяння перед Богом. Навіщо таке свідчення? Адже я вже каюсь, і Бог знає про це.

Справа в тому, що це свідчення потрібне не Богові, а нам самим, тому що наша віра ще тільки прокидається і немає достатньої впевненості, а чи прощає Бог мої гріхи. Можливо, я зробив таке, що й пробачити неможливо. Тоді цей гріх залишиться на мені й можливий новий етап «охолодження» віри.

Духівник, який приймає сповідь, очікує нашого повного каяття та безроздільної довіри до того, що Бог прощає всі наші гріхи, не залишає на нас нічого та дає нам шанс вибратися зі стану сплячки й почати нове життя.

Якщо ми не можемо це зробити самі, то духівник допомагає, спрямовує нас до осмисленого каяття та пробудження віри.

Таїнство сповіді не відбувається, якщо сповідник не має справжнього каяття, якщо він свідомо чи мимоволі шукає собі виправдання або, гірше того, звинувачує інших. Тому іноді може здатися дивним, що духівник, не слухаючи те, що ми намагаємося пояснити, говорить про щось зовсім інше. Важливо в такому разі переключити свою увагу на його слова, ставлячись до них із повною довірою, намагаючись налаштувати своє серце на послух йому і сприйняти все, що відбувається, як волю Божу про себе. Тоді ми знайдемо дух покаяння, і сповідь відбудеться.

Добре сповідатися напередодні, а не в самий день, коли ми готуємось прийняття Святого Причастя. Тоді залишиться час, і ми, вже очистившись покаянням, зможемо натхненно та молитовно прочитати правило до Причастя.

Душа, окрилена прощенням, прямує в молитві до свого Ходатая та Заступника, анітрохи не сумніваючись у Його благості та милосердній увазі до неї.

Відповідь на молитву відчуття – радість, яка вселяє в нас вдячність і відчуття нового життя з Господом, коли сумніви залишилися позаду, і в моєму житті відбувається щось таке важливе, що мова безсила висловити це словами. Літургічна радість наближає завтрашній день, і в духовному сенсі переживання Таїнства вже почалося.

У ранній Церкві християни не могли без Літургії прожити й одного тижня. Про це говорить поява Літургії Напередосвячених Дарів.

У будні дні Великого посту на цій особливій службі, вечірній за своїм характером, Святі Дари, заздалегідь заготовлені на недільній Літургії, особливим чином викладаються для причастя віруючих.

Як ми добре знаємо, піст складається не так із обмежень у їжі, питві та інших насолодах, як у дотриманні певної помірності як такої.

Радість від будь-якого переживання буде повнішою, якщо людина якийсь час утримується від неї. Так, щоб молитовно та аскетично приготуватися до суботньої та недільної Літургії, в будні дні Великого посту Церква ухвалила утримуватися від її звершення.

Скруха та плач за свої гріхи, які ніяк не можна поєднати з великодньою радістю, що певною мірою властива кожній Літургії, бувають у ті дні, коли згідно зі статутом,Літургії не буває зовсім.

Однак уже в давнину стало зрозуміло, як важко християнину обійтися без Причастя хоча б кілька днів, і щоб для вірян відкрилася можливість причащатися у будні дні, виник чин Пресвятої Літургії.

Шукаймо перш за все Царства Божого та правди Його

Ми згадали про потребу причащатися, таку властиву не тільки християнам у давнину, але зрозумілу всім, хто шукає «перш Царства Божого і правди Його» ⁸. Адже все інше тоді, як каже Господь, додасться. Повернеться радість і спокій, мудрість і впевненість, відчуття підтримки та втіха, повернеться віра, з’явиться надія, з новою силою спалахне кохання. Не будуть мучати сумніви та розчарування, бо найголовніше, заради чого живе людина, «прибулець» на цій землі, здійсниться.

Ворота майбутнього Царства будуть відкриті й ми, подібно до Нафанаїла, побачимо «небо відкритим і Ангелів Божих, що сходять і сходять до Сина Людського»⁹, Який прийшов «закластися та датися в їжу вірним».

Ця «їжа вірним» є необхідною для вірних, тобто тих, хто живе по вірі, духовна їжа, без якої й сама віра немислима. Якщо позбавити їжі людину, то рано чи пізно вона не зможе продовжувати жити.

Якщо вірянин припинить брати участь у Таїнстві Євхаристії, то його життя у вірі перерветься. Самостійно відновити його людина не зможе, покійник не може воскресити себе. Тоді лише глибоке покаяння, «друге Хрещення», як називали його Святі отці, може повернути людину до життя за вірою.

Віра Авраама ставилася йому в праведність. З того часу виправдання людини перед Богом – справа його віри, яку спонукає і живить у ньому Бог. Однак і від людини потрібно зробити певну справу – приготуватися та прийти туди, де діє Бог, Який віддає Свого Сина, щоб «кожний, хто вірує в Нього, не загинув, але мав вічне життя»¹⁰.

Коли ми збираємося разом із іншими вірянами, щоб розділити Трапезу Господню, наша віра знаходить свіє, і те, у що ми віримо, виконується, хоч і не остаточно.

Стверджена віра продовжує жити в нас, допоки для неї не прийдуть нові випробування. Так продовжується все життя, і ніколи не можна зупинитися й казати, що тепер моя віра набута раз і назавжди. Це буде самообман, і, швидше за все, він дасть привід до різноманітних спокус, внаслідок дії яких наша душа може охолонути у вірі.

Відчувши охолодження віри, слід передусім не заспокоюватися на цьому, не миритися з тим, що відбувається в душі, не шукати виправдань чи якихось пояснень цьому.

Відчувши охолодження віри, слід передусім не заспокоюватися на цьому, не миритися з тим, що відбувається в душі, не шукати виправдань чи якихось пояснень цьому.

Будь-які спроби проаналізувати ситуацію та дати відповідь, чому це сталося зі мною, можуть ще більше остудити моє прагнення до Бога. Адже я живу в такому світі, який зовсім не бажає долучатися до життя з Богом, а, навпаки, всіляко жене тих, хто до цього прагне.

І будь-які пояснення втрати віри в мені, найімовірніше, зведуть до того, що так склалися обставини, і я справді, з тих чи інших причин, перестав усім своїм серцем прагнути туди, де на мене чекає Господь.

Але не аналіз обставин потрібен у цей момент, а рішучі дії. Тільки так, подібно до апостолів дотримуючись євангельської заповіді «йди і дивись», можна знову зустріти Господа і, отримавши прощення і розрішення своїх гріхів, знову стати причасником Його Тіла та Крові. Тільки так можна знову запалити своє серце, щоб воно висвітлювало шлях нашого життя.

«Як тіло без духа мертве, так і віра без діл мертва», – говорить апостол Яків ¹¹. Намагатимемося зрозуміти, що яким прекрасним не було б людське тіло, свою справжню красу та завершеність воно отримує в русі та вчиненні відповідних дій. У цьому вся відмінність людини від неживої статуї.

Так і віра, як би розумно та логічно ми її собі чи іншим не викладали, поки вона не набуде належних їй справ, не оживе. А справа віри – піти туди, де «двоє чи троє зібрано» в ім’я Христове, і поділити з ними те, заради чого вони зібралися.

Так збирається громада вірних, щоб відбулася Літургія, і щоб їхня віра знайшла своє підтвердження та зміцнення. Тоді віра Церкви розширює горизонти нашої особистої віри, водночас створює її кордони, і в людині, за словами архімандрита Софронія (Сахарова), породжується «догматична свідомість».

У разі нових випробувань для нашої віри догматична свідомість зможе захистити нас від багатьох небезпек і не дати їй «охолонути».

Пошук віри – пошук живого богоспілкування

Догматична свідомість народжується з духовного досвіду, а не з розумової діяльності розуму. Саме благодать і досвід богоспілкування є мірою нашої віри та основою догматичної свідомості, що народжується в нас.

Саме благодать і досвід богоспілкування є мірою нашої віри та основою догматичної свідомості, що народжується в нас.

Без отримання такого досвіду будь-які самокопання та заглиблення в себе залишаться нерозділеними і тому не принесуть нам полегшення.

Благодать дається людині задарма, не за якісь її справи чи старанність, але тоді, коли цього хоче Бог. Водночас їй дається і догматичне бачення чи свідомість, щоб набута віра могла мати стійкий характер.

Засвоєння цього дару пов’язане з довгим внутрішнім процесом у людині, який супроводжується тимчасовими «охолодженнями», доки догматична свідомість не витіснить в нас будь-яке інше міркування, що призводить до сумнівів і блукань.

Пошук віри одночасно спонукає нас до пошуку досвіду живого богоспілкування, якщо пам’ять зберігає спогад про нього. Одне підтверджує інше. Людині, в якої віра «остигла», неможливо «розігріти» її якось індивідуально, «в домашніх умовах», своїми зусиллями, без спілкування в Бозі з тими, хто подібно до неї щиро шукає цього.

Людині, в якої віра «остигла», неможливо «розігріти» її якось індивідуально, «в домашніх умовах», своїми зусиллями, без спілкування в Бозі з тими, хто подібно до неї щиро шукає цього.

Радість живої зустрічі з Богом має бути розділеною у спілкуванні, яке не ставить перед собою жодних інших цілей, окрім цієї зустрічі.

Те, що було непереборною перешкодою для того, хто шукає «свого» в Бозі, непомітно вирішиться і зникне там, де є спілкування в Бозі.

Бог абсолютно вільний у своїх діях та відкривається людям тоді, коли Сам цього хоче.

І важливо зрозуміти, що людська солідарність і єдність саме у зверненості до Бога призводить людей до розуміння, чого хоче від нас Бог, Який є спілкуванням Трьох Особ у єдності Їх сутності.

Зверненість до Бога, відданість йому та готовність віддати себе Його волі – це те, чого навчає і на що надихає нас Священне Передання, вершиною якого є літургійний досвід, тобто досвід єдності віри та живого богоспілкування.

Саме такий досвід розігріє нашу віру, не дасть їй охолонути до кінця і, більше того, навчить нас, як донести свою віру до інших людей, які потребують цього.

Священник Георгій Завершинський

(Ми поза політикою! Запрошуємо відвідати наші англомовну і російськомовну частини сайту N.E.W.O.D. Можливо, ви знайдете там багато цікавого)