Оповідання дітям про добрі справи
Гарні слова та добрі справи
Серед поля стоїть маленька хатина. її побудували, щоб у негоду люди могли сховатися й пересидіти в теплі.
Одного разу серед літнього дня захмарило й пішов дощ. А в лісі в цей час було троє хлопців. Вони сховалися в хатинці й дивилися, як з неба ллє, мов з відра.
Коли це бачать: до хатини біжить ще один хлопчик. Незнайомий. Мабуть, з іншого села. Одежа на ньому була мокра, як хлющ. Він тремтів од холоду.
І ось перший із тих хлопців, які сиділи в сухому одязі, сказав:
— Як же ти змок на дощі! Мені жаль тебе…
Другий теж промовив красиві й жалісливі слова:
— Як страшно опинитися в зливу серед поля! Я співчуваю тобі…
А третій не сказав ні слова. Він мовчки зняв із себе сорочку й дав її змоклому хлопчикові. Той скинув мокру сорочку и одягнув суху.
Гарні не красиві слова. Гарні – добрі справи.
Василь Сухомлинський
Маленьке добре діло
Була весна, ліс прибрався, мов на оглядини, всіма своїми принадами вигравав проти сонця. Мерехтіло в очах від розмаю квітів, приємно паморочилася голова від запахущості молодої листви, від пташиного пересвисту.
Тоді й трапилася ця зовсім незначна пригода. Як переходили видолинок, Інна відчула, що за ногу її щось шарпнуло. Глянула — а це нога потрапила в сильце.
Було сильце із тонкої линви. Років з п’ять чи й більше тому якийсь браконьєр, мабуть, поставив його на заячій стежині, примотавши кінцем до молодого дубка. Хтозна, чи потрапило коли в нього необачне звірятко, а от дубкові вийшла від того велика шкода: линва глибоко врізалася в стовбур і не давала деревцю можливості рости.
Ми трохи помарудилися, але таки розмотали заплуту і швиргонули іржавий шмат линви на дно ярка в зарості анемони….
От і вся пригода. Здавалося б, давно пора їй забутися. А Інна ні-ні та й скаже:
— Пригадуєш, як дубка визволили?
А все тому, що ми тоді не просто провели в лісі хороший весняний день, а й зробили хоч маленьке, але добре діло: визволили деревце.
Євген Шморгун
Про білочку та Добру людину
Шла собі лісом Добра Людина. Дивилася на трави й квіти ласкавими очима. Не наступила на квіти, бо помітила їх. Ось підійшла Добра Людина до високої сосни. Побачила білочку.
Білочка стрибала по гілках, а за нею гнався якийсь рудий звірок. Добра Людина впізнала куницю. Це лютий білоччин ворог. Ось-ось куниця наздожене білку й розірве своїми лютими пазурями. З жалем і болем у серці глянула Добра Людина на бідолаху.
Побачила білочка очі Доброї Людини, плигнула з дерева й сіла їй на плече. А зла куниця втекла в темний ліс.
Погладила Добра Людина білочку та й сказала:
— Стрибай собі до свого дупла.
Глянула білочка вдячно Добрій Людині у вічі й пострибала додому.
Дітки давно вже чекали її. Вона й розповіла їм про Добру Людину.
Василь Сухомлинський
Нехай я буду ваша, бабусю
На околиці села живе старенька бабуся Марина.
— У неї немає нікого-нікогісінько, — часто говорить матуся Марійці, трирічній дівчинці.
Марійка з матусею живуть через дорогу від бабусі Марини. Встане вранці Марійка, гляне на бабусине подвір’я й бачить: сидить бабуся на стільчику, гріється на сонці й пильно-пильно дивиться на неї, Марійку.
Марійка біжить до бабусі, вітається:
— Добрий день, бабусю!
— Добрий день, Марійко, — радісно відповідає бабуся. — Посидь біля мене, дитинко.
Марійка посидить трохи, послухає казку. Але довго сидіти не хочеться. Вабить луг — скільки метеликів там літає. Вабить річка — який пісочок чистий там на березі, яка вода тепла… Марійка збирається йти, а бабуся зітхає.
— Чому ви зітхаєте, бабусю?
— Бо нікому й слова промовити… Одна я, однісінька…
— Хай я буду ваша, бабусю,— тихо шепоче Марійка й цілує її старечу зморщену щоку
— Добре, дитинко, будеш моя,— усміхається бабуся Марина. До вечора Марійка бігала в лузі, купалася, милувалася
метеликами. Про бабусю не забула. Побігає в лузі, прибіжить до бабусиного подвір’я й защебече:
— Я не забула, що я ваша, бабусю! Тільки, ой, як у лузі бігати хочеться!
(Ще публікації – в російськомовній частині сайту N.E.W.O.D.)
