Дітям про Слово

Зникле слово

Ішов хлопчик Федір до школи, задумався. Раптом на нього накинувся здоровенний собака, злий, без намордника. Хазяїн ледве встиг смикнути її за повідець, рвонув убік.

Вона лише клацнула зубами, але не зачепила хлопчика, тільки дуже налякала. Прийшов Федір до класу, хоче привітатися з друзями, а в нього жодне слово не вимовляється. Зовсім злякався хлопчик, боїться, що хлопці помітять, почнуть сміятися.

Що ж зі мною таке? — думає. — Як же я житиму, якщо слова сказати не зможу?

Прийшла вчителька, відкрила журнал, маючи намір спитати, хто як домашнє завдання приготував. Федько стиснувся, сховатися хоче, щоб його не викликали. А вчителька саме його прізвище назвала.

Підвівся Федір, почервонів, набрав повітря, хотів хоч одне слово вимовити, але йому нічого не вийшло.

— Що, пробігав? Чи не вивчив?

Федір знову намагається сказати, але слово не народжується.

— Ти що — язика проковтнув?

Клас сміється. Федько опустив голову.

— Давай щоденник!

І тут він, забувши про портфель, книги, зірвався з місця й вилетів із класу.

— Що з ним? – Запитує вчителька у хлопців.

Це було всім дивно. Федя завжди був спокійним — і ось…

— Сергію, — звернулася вчителька до старості, — наздожени, дізнайся, може, у нього трапилося що.

Побіг Сергій, та повернувся ні з чим: Федю так і не знайшов ніде, хоч усі закутки перевірив.

А Федя вирішив, навіщо йому тепер школа, якщо він слова сказати не може. Яке навчання? Для чого?

Він проходив повз магазини, кіоски й думав, як йому тепер буде важко навіть морозиво купити. А як він додому повернеться? Мама запитає про справи у школі, скаже:

— Покажи щоденник. Де портфель?.. Як вона переживе, коли син відповідає лише руками? Що ж робити? Федя блукав і блукав…

Промайнула надія, що німота пройде; варто лише заспокоїтися, він заговорить знову і, якщо зможе сказати хоч одне слово, хоча б одне, то говоритиме як раніше. Федя відійшов убік і спробував вимовити:

— Мама!

Але щось усередині скувало. Слово не пролунало. Федько спробував ще раз і ще, але німота не проходила.

Вже давно минув час його повернення додому, а він не міг наважитися повернутися. Хотілося їсти. Било тремтіння. Куди йти? Що робити?

Робити було нічого. Треба йти додому. Дім є дім. У радості та горі — твоє гніздо, твоє вогнище.

Федько повернувся. Все було так, як він припускав. Ті самі мамині запитання та докори. Тільки одного не передбачав, що мама, дізнавшись, обійме його, притисне до себе й плакатиме разом із ним.

Вони ходили до лікарів, але нічого не допомагало.

Минали дні. Федько мовчав. До школи він не ходив. Телевізор не дивився. Читав і думав.

Якось його відвідала бабуся, запитала:

— А ти, Федю, чи не займався марнослів’ям чи не говорив поганих слів? Адже за цей гріх нас на митарствах насамперед запитають.

Федько, не знаючи, що таке митарства, здивовано глянув на бабусю. Та пояснила:

— Це митниця біля землі. Там біси ніби стіною стоять, не хочуть душу після смерті до Бога пускати. Вони всі гріхи, всі які є, під час життя записують, а коли ми покинемо тіло й звернемося до Бога, вони ці списки й проголошують із криками тріумфування: “Наша душа! Наша!”

А Ангел-охоронець, який завжди з тобою, і заступник твій святий Федір на захист стануть. Інший список покажуть, список твоїх добрих справ: де ти допоміг кому, кого серцем зігрів…

Почувши це, Федько зітхнув. Він розумів, що тепер нікому хороше слово сказати не зможе. Бабуся (ох, ці ж бабусі!) немов прочитала його думки та втішила:

— Не журися, рідний. Бог дасть – зможеш людям і словом послужити. Тільки ти покайся за ті дурні слова, які встиг наговорити. Напиши записочку, всі гріхи, здійснені словом, перелічи:

обманював, хвалився, давав порожні обіцянки, засуджував, не дай Боже, лаявся.

Ох, мало чого ми язиком даремно молотимо. А виходить не марно, за кожне слово відповідь понесемо. Адже словом можна і поранити, і приголубити, вбити та відродити.

Слово – диво, насіння життя. Сказано: від слів своїх виправдаєшся, і від слів своїх осудишся. Напиши в своїй покаянній записочці все щиросердно, якщо згрішив. А наприкінці обов’язково: “Каюся, пробач мені, Господи!” Господь простить тебе і поверне тобі дар слова, божественний дар.

Федькові здалися дивними бабусині слова – “дар слова”. Коли вона пішла, він думав над ними. Потім задрімав. Перед ним постала дивовижна картина.

Якось у всьому світі зникло слово. Прокинулися люди вранці, хочуть, як завжди, один одному сказати “доброго ранку” або “добрий день” — і не можуть. Лише мукають. Все як і раніше — і зітхнуть, і губами поворухнуть, а слово не народжується. Наче випарувалося. Всі раптом заніміли.

Що тут було! Зупинилися заводи, не злітають літаки, стали потяги. Закритими стоять магазини, школи, дитячі садки.

На замках редакції газет. Замовкло радіо. Згас екран телевізора. Безлад в армії: що за служба без команд? Паніка у поліції. Виявились безробітними депутати. Перестали розумнішати діти, гарчать як Мауглі. Розвалюються держави, гинуть народи… Хіба ж вони можуть вижити без покаяння?

Федя прийшов взяв папір, ручку і почав, як вчила бабуся, перераховувати свої численні гріхи, які він зробив словом, ділом, думкою. Він написав ще й записку мамі про те, що хоче йти до церкви на сповідь.

Мама пішла з ним, розповіла священникові про біду. Під час сповіді той уважно прочитав записку, розірвав її, і над головою Феді пролунало:

Господь і Бог наш Іісус Христос, благодаттю та щедротами Свого людинолюбства, нехай простить тобі, дитино Феодоре, всі гріхи твої вільні та мимовільні.

Хор співав:

Тіло Христове прийміть, Джерело Безсмертне прийміть…

Федько з трепетом підійшов до Святої Чаші. Священник, який причащав людей, нічого не знав про Федора та й запитав:

— Ім’я?

Федько зам’явся. Мама намагалася підійти, але через безліч народу не змогла.

— Твоє святе ім’я , — наполегливо повторив священник.

Федько з хвилюванням набрав повітря.

— Ім’я!

І раптом хлопчик боязко промовив:

— Феодор! Мама скрикнула. Федько, тремтячи, прийняв Святі Дари поцілував край Чаші і, ще не розуміючи свого щастя, відійшов. Мама кинулася з обіймами до нього та прошепотіла:

— Федю мій, Федю… Ну скажи, мій рідний, скажи: “Слава Богу!” Скажи!

Федько перехрестився й неквапливо промовив:

Слава Богу за все!

Жорстокі досліди

Наказав падишах Акбар дослід влаштувати. Мудреці його запевняли, що якщо дитину навіть не вчити вимовляти слова, то вона все одно сама заговорить рідною мовою.

Зібрали новонароджених дітей різних національностей, розташували в різних кімнатах, куди ніякий звук не проникав. Обслуговували їх німі слуги, тож вони жодного слова ні від кого не чули.

Минули роки. І ось мудреці разом із Акбаром прийшли перевірити результати свого експерименту. Що вони почули? Багатомовне мовлення? Багатство різноманітних звуків? На жаль ні. Діти гарчали, нявкали, видавали нероздільні звуки.

Зрозуміли мудреці: людині, яка прийшла у світ, хтось мав відкрити це диво, що передається з уст в уста — дар слова, що зберігає в собі мудрість, досвід, душу народу. За кожним словом – своя історія його народження, свої відкриття.

Дитина, яка з’явилася на світ, тягнеться до розгадки цієї таємниці. Слово істини потрібне їй як повітря.

У письменника Олександра Гріна є розповідь “Зникле сонце” ще про один жорстокий експеримент, влаштований над малюком.

Казково багата людина Хоггей від нудьги вирішила потішити себе. Він купив хлопчика на ім’я Роберт і наказав слугам позбавити хлопчика сонця. Малятко тримали в кімнатах без вікон, де горіли лампочки. Слово “сонце” при ньому ніхто не наважувався вимовляти. Книги з лагідним словом “сонечко” викидалися.

Роберт ріс блідим, хворобливим. Коли йому виповнилося 14 років, Хоггей покликав своїх друзів. Вони уклали парі. Їм було цікаво подивитися, що буде з хлопцем Робертом, коли той уперше побачить сонце.

І ось перед заходом сонця Роберта із зав’язаними очима вивели до саду. Йому сказали: “Зараз ти побачиш сонце, що є життям і світлом світу. Сьогодні останній день, коли воно світить. Було б несправедливо позбавити тебе цього видовища.

З Роберта зірвали пов’язку. Коли вперше багатобарвний світ — блакитне небо, золоте сонце, нескінченну гаму фарб — увірвалися до нього, він упав. Прокинувшись, юнак не збожеволів, як припускали ті, хто сперечалися, а поступово почав здогадуватися, що справжнє життя було відібрано в нього, що його дурили.

А сонце на його очах, змінюючи кольори, схилялося за обрій. Все навколишнє занурювалося в темряву. Роберту навіювали, що темрява буде вічною.

Чи могло його серце прийняти цю брехню? Правда, весь його попередній досвід привчав його бачити все навколо лише при світлі лампочки. Але тепер, побачивши на кілька мить сад, що спалахнув дивовижним сяйвом, він уже не міг припуститися думки, що ця краса, це торжество світла було лише миттю.

Якийсь голос усередині підказував йому не втрачати надії та чекати. І він чекав усю ніч. Якою ж була його радість, коли вранці він побачив побілілий небосхил. Потім пітьма почала розсіюватися та відступати, а на сході розливалося буяння фарб.

Всею своєю істотою він відчував, що справа не лише в цьому видимому сонці. Для Роберта воно було не просто видовищем, а відкриттям нового сенсу буття, зустріччю з якимось іншим Джерелом світла, Джерелом життя. Він не знав, як це назвати.

Добрі слова, що з дитинства складаються в серці, пробудили його думку, душу, спрагу пізнання. Від них росла в ньому непереможна віра у Світло Істини.

Над однією країною протягом десятиліть було поставлено експеримент — людей задумали позбавити слова “Бог”. Але як би не винищували це Слово, воно жило в душі народу, воно виявилося невинищеним, бо сказано:

“Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог. Воно було на початку Бога. Все через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути. У Ньому було життя, і життя було світлом людей. І Світло у темряві світить, і темрява не огорнула Його” ¹(Інн. 1:1-5).

Борис Ганаго “Дітям про Слово”

(Ми поза політикою! Запрошуємо відвідати наші англомовну і російськомовну частини сайту N.E.W.O.D. Можливо, ви знайдете для себе корисне і цікаве)