Набути норми. Дозволити собі почути присутність Нескінченного в нашому житті, Його стукіт у двері серця, і підійти до цих дверей, почути дихання життя, там, за ними. Це якраз про призначення наше…

Рибка 🐠

Уявіть таку картину: після шторму рибу викинуло на берег, і тепер вона живе в калюжі, що з кожним днем стає все менше і менше. Рибі там мілко, незручно, дихати майже нічим, вона, бідна. Потикається туди-сюди в надії відшукати вихід, але в неї нічого не виходить і, загалом, зрозуміло, що скоро їй настане кінець. І тут підходить до калюжі хтось, давайте назвемо його риб’ячим проповідником і каже: «Я прийшов тебе призвати». І додає: «Чи готова ти, рибо, послідувати до свого вищого призначення?»

Риба на все готова й каже: «Так».

«Для цього, – каже проповідник, – я витягну тебе на мить із води, і тобі може здатися, що ти помираєш».

«Гаразд, – каже риба, – роби».

І риб’ячий проповідник бере та переносить рибу в океан!

«Ура, – каже риба, – я вдома. Тільки я щось не зрозуміла, про яке таке вище призначення ти мені там, у калюжі, тлумачив. Звісно, дякую за те, що ти мені врятував життя, але я жодних подвигів не здійснювала – я просто опинилася вдома.

І тобі навіть не треба було мене спеціально до цього закликати, бо це було найбільше моє бажання в житті – бути там, де мені добре, у своєму природному середовищі, а не в задушливій, каламутній калюжі, що висихає. І, напевно, якщо є на світі риб’яче пекло, то я там і побувала». Напевно, те ж саме сказав би й жук, якого комашиний проповідник витягнув би зі сірникової коробочки, куди його засунули юні натуралісти, і відніс у ліс.

Є одна істота…

Він також, напевно, здивувався б словам про покликання, та самому заклику жити в лісі, а не в сірниковій коробочці. Напевно, такому заклику здивувався б і сокіл, якого випустили з клітки. Чого там закликати, і так усе зрозуміло – просто випусти мене в небо! Але є одна істота, якій в її «калюжі», «клітці», «коробці», нестерпно важко, і вона, ця істота. Скаржиться на умови, в яких опинилася, кляне «жуків», які попалися разом із нею, задихається, дряпається, шукає вихід, але…

Але, знаєте, що ця істота зробить, якщо сірникову коробку відкрити?

Вона не піде з неї. Якщо навіть і спробує вилізти на зелену травичку, відразу ж залізе назад, у знайомий і рідний світ полону та несвободи. І тоді до істоти приходить проповідник і каже: «Я закликаю тебе до свободи, до лісу, до хмар, до сонячного сяйва та нескінченних просторів для яких ти, істото, призначена. Я кличу тебе до твого Божого дому».

І тоді наш герой, що живе в коробці, якщо й прислухається до проповідника, то почне довго з’ясовувати, що це за дім такий і чому проповідник вирішив, що цей дім призначений для нього, істоти в коробочці.

…тільки людина здатна настільки перекрутити уявлення про свою природу, що їй треба довго розповідати про те, як добре рибі в океані, жуку в лісі, а їй, людині, у любові й свободі.

Бо – парадоксально, але це факт! – ні рибу, ні жука закликати не треба, а людину треба. Та тільки вона не розуміє, куди її звуть. Адже вона вирішила, що вона вдома, у цій тісноті та сліпоті.

Що ж, подумаємо, що це за дім і які його мешканці.

«Людські» проповідники й посланці приходили до людей від століття до століття та кликали їх додому. Біблійні пророки, мудреці всіх народів, Іісус із Назарету, апостоли, Його учні та послідовники. І, здавалося, люди відгукуються.

… навіть найбільш товстошкіра людина розуміє, що вона одного разу помре, й від цієї думки, скільки б вона не бадьорилася, їй погано.

І діти її помруть, і діти її дітей теж помруть. Більшу частину життя вона живе так, ніби смерті немає, або що це така річ, яка. Ну, загалом, встигнемо ще подумати на цю тему. Але не може одного разу вона себе не запитати – якщо всі ми сюди приходимо для життя, а все закінчується смертю, порожнечею, то навіщо ж увесь цей людський спектакль?

І починає прислухатися до слів про безсмертя, про життя, про любов і про Бога як джерело життя вічного. І може навіть почати читати Євангеліє або ще якусь книгу, де говориться про життя та його сенс. Але, знаєте, по-перше, швидше за все вона цю книгу не дочитає, а якщо й дочитає, то вирішить, що все, що там написане – красиво, незрозуміло, і вже, звичайно, нездійсненне.

Сон наяву

На відміну від риби, яка не роздумуватиме, чи можливо їй жити в океані чи ні, людина вирішить, що їй робити всі ці речі: любити ближнього, як самого себе, прощати образи, приймати життя як воно є, жити своїм серцем, а не чужими думками – не під силу. Чи, що свідчить про ще глибший сон наяву, може сказати, та я й так усіх люблю, і так усіх прощаю.

А більшість із тих, нечисленних, хто відгукнувся, буде споряджати себе на героїчний подвиг, готуватися штурмувати небесні вершини, носити вериги, вивчати отців-пустельників, і взагалі, задирати планку важливості до немислимих висот. Що й призводить найчастіше до розчарувань, охолодження. І тому людина або відходить від свого духовного шляху чи церкви, або починає сприймати церкву з побутової точки зору, як ще один соціальний інститут, де «говорять про Бога».

А тепер давайте коротко підведемо підсумок цього стандарту людського мислення, який я беруся назвати егоїстичним, сплячим наяву з віку в вік.

Підсумки такі: у 20-му сторіччі люди винищили своїми силами сто мільйонів собі подібних. Будь ласка, уявіть смерть близької вам людини, згадайте її очі, що затухають, а потім помножте на сто мільйонів… Втім, заняття майже даремне – не уявити. Тому, напевно, людство досі взагалі намагається про це не думати.

Жорстокість і неймовірні страждання, які люди спричиняли та спричиняють не лише собі, але й усім формам життя на Землі, – просто придивіться до них. Отже, ці знищені самими ж людьми сто мільйонів – результат того образу думок, який домінує віками. Я б назвав його егоїстичним.

І якщо людина як і раніше ототожнюватиме себе з ним, то, власне, на що ми сподіваємося? Якщо цей образ думок так і володітиме людьми, то хіба не безглуздо думати, що далі на нас чекає щастя?

Але чи не безумство це?…

Гаразд. Але що перешкодить, у такому разі цьому самозгубному ототожненню людей зі своїм его, або зі своїми гріхами, зі своїми руйнівними думками, зі своєю обмеженістю? Зі своєю сірниковою коробкою? Що?

Чому так важко згадати, що людське серце створене безсмертним і безмежним, і мучитиметься та терпітиме до тих пір, поки не розкриє власну природу, поки не повернеться в океан, додому?

Чому стільки християн роблять перші кроки й так багато говорять про Бога, любов, а потім вже діють на автоматі, й продовжують повторювати одні й ті ж слова, які повільно втрачають сенс? І якщо цей образ думок досі не приніс результату, то чи не означає, що його потрібно змінити?

І, передусім, зрозуміти, усвідомити, що безсмертя, любов і творчість – це не подвиги, що виснажують тіло і розум, не екзотичний духовний океан, в якому може бути добре святим і подвижникам, а – наша з вами природа.

Таке ж рідне середовище, як політ для птаха або вода для риби. І що ми існуємо сьогодні поза цією природою. І що існування поза цією природою, простою та ясною, її ігнорування призводить до самогубства – просто придивіться до місця, де ви сьогодні живете, до вашої країни, до землі.

Чого в них сьогодні більше – свободи чи тісноти, радості чи невдоволення, страху чи любові. Адже усі хвилини щастя та радості, свободи й краси – це гінці океану, посланці нашої істинної природи, сигнали образу та подоби Божої, що живе усередині людини.

«Ось, стою біля дверей і стукаю, – каже Христос. – якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього».¹(Одкорв. 3:20) Ось до чого закликає Бог.

Впустити Його

І з Його допомогою стати самим собою, реалізуватися в нескінченних своїх можливостях. Повернути собі, можна сказати, первинну духовну природу, свободу дихання, перестати стояти на голові й тільки цією головою, забезпеченою реєстром цілком катастрофічних ідей, жити.

Набути норми. Дозволити собі почути присутність Нескінченного в нашому житті, Його стукіт у двері серця, і підійти до цих дверей, почути дихання життя, там, за ними. Відкрити їх, почувши стукіт. І знаєте, за вас ніхто цього не зробить. Ні священник, ні духовний учитель, ні уряд, ні президент, ні Бог.

Є речі, які можемо зробити тільки ми самі.

Наприклад, відгукнутися на заклик стати, нарешті, самими собою. Зробити перший крок. Заглянути в своє віддзеркалення та запитати, дивлячись собі в очі – для чого я тут? І чи я це?

І почекати тихої, безсловесної відповіді, яку ви обов’язково почуєте.

Публіцист Андрій Суздальцев

(Російськомовна частина сайту N.E.W.O.D)