Якщо в сім’ї хтось воцерковляється
Сім’я — це єдине ціле і, звісно ж, усім хочеться мати в сім’ї єдність традицій, ритуалів, обрядів, правил, побутової культури, духовну єдність. Сім’я може чинити опір, коли хтось один почне воцерковлятися і намагатиметься вести за собою інших.
Треба розуміти, що у кожній сім’ї живе система цінностей, яка як духовна спадщина передається нащадкам із покоління в покоління. З цієї спадщини люди себе ідентифікують: ми сім’я. І всюди ця система цінностей буде дуже різною.
Наприклад: ми вважаємо себе православними, але на церковні служби не ходимо. Або: так, ми готуємо паски на Великдень, але дотримуватися посту в нас не заведено. І людині, яка виросла в сім’ї, важливо відчувати, що вона належить цій сім’ї, а отже, і цій системі цінностей.
І раптом один із членів сім’ї починає стрімко воцерковлятися, палко вірити та намагається всіх навернути у православ’я. Зрозуміло, цим він вибиває у сім’ї ґрунт із-під ніг. Своїм новим способом життя він ніби демонструє, що всі цінності та традиції, які ви накопичили, — це ніщо порівняно з тим багатством, яке він придбав у Церкві. Він щойно прийшов до віри і діє, як правило, з неофітським запалом, намагається дотримуватися всього саме так, як йому наказують правила, не дивлячись на те, що комусь це може бути неприємно, незручно, навіть прикро — і близькі починають через це страждати. Нині вже склалася така приказка: якщо у сім’ї з’являється один святий, решта стають мучениками.
Особливо неприємно для старших членів сім’ї, коли переробляти всіх намагається дитина (нехай цій дитині хоч 18, хоч 30, хоч 40 років). Тому немає нічого дивного в тому, що сім’я намагається чинити опір такому тиску. Адже в сімейному колі ми все одно залишаємося вільними особистостями і духовні рухи у нас різні.
При цьому слід не забувати, що любов до нашої родини вимірюється нашою лояльністю. Адже нам важливо відчувати приналежність до своєї сім’ї? Звичайно! А тому ми маємо бути лояльними по відношенню до всіх правил нашої родини тому що, якщо ми перестаємо їх дотримуватись і починаємо жити якимись іншими нормами, ми приходимо у конфлікт із рідними. Це болісно, це неприємно, й іноді це може ввести сім’ю у тяжку кризу.
Дитина не може виховувати та переробляти своїх батьків. Це неповага і, безперечно, порушує п’яту заповідь.
А ось, що точно дитина може робити щодо близьких, так це власним прикладом свідчити про Христа та гаряче молитися за них Богу. Решта — в руках Господа. І звичайно, не варто забувати, що, окрім нашої молитви за батьків, є щось важливіше — нескінченна любов Бога до кожної людини, в тому числі й до того, хто поки що до Нього не прагне.
Батьки дуже уважні до своїх дітей. Вони дбайливо прислухаються до наших розмов, вони дуже багато від нас переймають.
Просто роблять це не так очевидно, як нам хотілося б. Тому всі неофітські пориви, звичайно, треба якимось чином вводити в розумні рамки.
Також потрібен досвідчений священник. Він дасть хороші практичні поради та допоможе стримати неофітський запал. На моїх очах через нестримне, непомірне неофітство розпалося багато родин, навіть незважаючи на те, що люди опікувалися досвідченими духівниками, але через гарячість свою не хотіли нічого слухати, не хотіли поступатися і просто тиснули на рідних з такою силою, що сім’я зрештою розвалювалася.
Я сам був першим віруючим у сім’ї й пройшов через усі кризи – і подружні, і батьківські – і предмет нашої розмови знаю не з чуток. Звичайно, зовсім приховати своє неофітство неможливо, і помилки неминуче будуть. Але духовний отець чи наставник (зрозуміло, якщо прислухатися до нього) якусь частину помилок зможе усунути. У мене був такий пастир. І він завжди нагадував мені, що сім’я — важливіша і що поступатися сімейними цінностями не можна.
Сім’я важливіша за обряди, ніж піст, ніж служби. Так, ти хочеш піти на всеношну, на літургію, а сім’я хоче поїхати кудись на вихідні — їдь із сім’єю. Бережи сім’ю, оберігай сім’ю, дбай про неї, — ось що казав мені мій духовний отець. І я чудово розумів, чому він так каже. Так, я йшов на компроміс.
Мають пройти роки, щоб сім’я звикла та прийняла твоє ставлення до віри. І поступово устрій сім’ї буде змінюватися, і для всіх буде природним те, що щосуботи і щонеділі ти йдеш на службу, що ти дотримуєшся посту та іншого. Усі розуміють, наскільки тобі це важливо, і поважають твій вибір. А ти їх поважаєш.
Усі члени сім’ї повинні ставитись один до одного з розумінням: батьки — до того, що дитина ходить у храм, молиться вдома, постить, спілкується з духівником, а дитина — до того, що батькам тема віри не є близькою. Ключ до цього розуміння – любов і взаємоповага.
Якщо в сім’ї немає найсуворішої заборони висловлюватися на тему віри, якщо в ній з повагою ставляться до інтересів рідних, то, безперечно, можна ділитися своїми переживаннями! Адже спілкування та емоційна підтримка — це найважливіше.
Адже спілкування та емоційна підтримка – це дуже важливі складові нашого сімейного життя. Ми приходимо ввечері додому та розповідаємо: ось я сьогодні був у церкві, там так чудово співали, там така краса! Ми ділимося почуттями, переживаннями, знаннями, й це один із найважливіших каналів нашого зв’язку. Але ми не нав’язуємо свою думку іншим, а саме спілкуємося, а у спілкуванні мається на увазі рівність.
Пам’ятаю, коли я прийшов до Церкви, я мав дуже багато дискусій з різними людьми в університеті, з друзями, з батьками. З мамою ми, звісно, ніколи не сперечалися, ми просто спілкувалися на ці теми. А ось з батьком були справжнісінькі напружені суперечки. Ми використовували всю силу відомої нам через освіту аргументацію, починаючи від Адама. І це нормально, якщо у сім’ї є відкритий діалог.
Сім’я, в якій є комунікація, емоційна взаємна підтримка та розуміння — така сім’я жива. Але як тільки в ній починається диктат цінностей чи чогось іншого, вона стає кризовою і починає боронитися.
Протоієрей Андрій Лоргус
