Чи потрібно хвалити дітей?
Нещодавно наткнувся в інтернеті на чиїсь міркування щодо виховання дітей. Точніше, ностальгічні спогади про виховання у радянську пору.
Причому автор якось дивно акцентує увагу (причому неодноразово) на тому, що вони, тобто діти часів розвиненого соціалізму, були завантажені навчанням та позакласним навантаженням, але при цьому робили всю домашню роботу і ніхто їх за це ніколи не хвалив. Якось само собою зрозуміло, що домашня робота – це обов’язок, а якщо робиш те, що повинен, то хвалити тут нема за що.
Треба сказати, що мені, який був такою ж радянською дитиною, ці думки виявилися зовсім не близькими. Я, також ріс у радянську пору і так само мав якісь свої обов’язки. Але такого, щоб не хвалити, якщо зробив те, що ти робити повинен, у сім’ї моїх батьків не було й близько. Навпаки. Сумлінно зроблене винагороджувалося похвалою. Добре зроблена робота винагороджувалася похвалою. Старанно виконані обов’язки також не залишалися без похвали. Це було нормою. У тому числі й у сім’ях моїх друзів та однокласників. Тобто загалом радянське виховання не було цілком і повністю драконівським. І сказати, що у брежнєвсько-горбачовські часи не було прийнято хвалити дітей, ніяк не можна. Однак у деяких сім’ях подібне справді існувало.
Особисто мені неодноразово доводилося чути від представників переважно старшого покоління, що їх у дитинстві не хвалили. Іноді подібним козиряють і ті, хто ще не вийшов на пенсію, але тут все набагато гірше, оскільки вони зазвичай хваляються вже власним ставленням до дітей.
Я, зізнатися, і не торкався б цієї теми, якби вона раз-по-раз не знаходила б відгук у деяких православних. Дивно, але багато (на жаль, багато!) чи то через непомірну неофітську ревність, чи то від нерозуміння, вважають, що православне виховання неодмінно має бути суворим. Правда, при цьому, в чому конкретно полягає суворість багатьом невтямки і вони нерідко ототожнюють із суворістю жорсткість, а нерідко і явний батьківський деспотизм. Безперечно, розумна суворість у вихованні (і не лише у православному), безумовно, потрібна. Проте суворість виховання легко перевіряється цнотливістю характеру дитини у підлітковому віці. Підліток, який виріс у суворості, вихований, цнотливий, з повагою ставиться до батьків і не страждає хворобливим тяжінням до самовираження за принципом: чим гірше, тим краще. Все інше до розумної суворості не має жодного відношення. І позбавлення дитини похвали у тому числі.
У дитячих очах життя гранично контрастне. Між добрим і поганим у неї практично відсутні півтони. Їх дитина вчиться бачити в процесі дорослішання. Якщо за провиною обов’язково слідує покарання, то логічно, що добра справа має тягнути за собою заохочення. І дитину не обдуриш, вона знає, що зробила добре. Тому похвала не просто потрібна, вона необхідна та закономірна. Але це у системі мислення дитини.
“Суворий” ж дорослий часто дивиться на ці прості речі зовсім під іншим кутом. Так, за погане треба покарати. Однак, якби карали лише за погане! Багато хто нині, навіть доживши до тридцяти-сорока років, елементарно не здатні відрізнити об’єктивне “погане від суб’єктивного “не подобається мені”. З покараннями ж і зовсім біда.
Замість того, щоб відчутно визначити, що погано і як не слід чинити, одні намагаються збудити в дитині почуття провини (“як ти міг таке зробити”? “Я для тебе, а ти”!), інші прагнуть завдати дитині тривалого болю (“в кут”, “на гречку”, “я з тобою не розмовляю”), а треті зовсім зривають на дитині гнів.
І за всієї ненормальності такого підходу, у логіку “суворого” виховання легко вкладається небажання хвалити дитину за добрі вчинки. Логіка ця до неподобства є простою: ти робиш те, що повинен, а за це не хвалять. Або, якщо за все хвалити, то без похвали дитина потім нічого робити не захоче. Ведмежу послугу горе-вихователям нерідко дає їх знайомство з аскетичною літературою.
Про шкоду похвали і як не приймати хвалу можна прочитати майже у кожному аскетичному творі хоч VII століття, хоч XIX. І начебто все зрозуміло, але яке відношення до виховання дітей можуть мати настанови, написані ченцями для ченців? Багатьом православним батькам такі настанови так подобаються, що вони навіть починають вигадувати свої, так би мовити, ексклюзивні правила. В одній книжці про православне виховання, наприклад, можна прочитати, що дитину потрібно не хвалити, а дякувати їй. Чи варто говорити, що завжди знайдеться хтось хто цитує подібні “перли мудрості” з готовністю та задоволенням.
Підсумок, як кажуть, простий і, і він не лише прикрий, а й цілком звичайний та закономірний. З раннього дитинства засвоївши, що за погану поведінку неодмінно буде покарання, а за хороше нічого не буде, дитина поступово втрачає мотивацію чинити добре. Більше того, вона з часом втрачає саме відчуття того, що є добро. Адже відсутність похвали знецінює в її очах і зроблене нею добро, і її хорошу поведінку, і її старання у виконанні обов’язків. І дійсно, що хорошого в тому, через що мені ні холодно, ні жарко?
Крім того, відсутність похвали – одна з вагомих складових відчуття недолюбленості, з яким у наш час живе багато хто, що перешкоджає формуванню в людині самостійності та закладає фундамент нездорових співзалежних стосунків між батьками та дорослими дітьми. Іншими словами, недоотримавши схвалення, похвал і заохочення від батьків у дитинстві, дитина, що подорослішала, нерідко шукає їх усе життя, в більшості випадків, так і не знаходячи.
Таким чином, хотілося б закликати віруючих батьків не дуріти. По-перше, радянський досвід виховання – далеко не є зразком. Багато чого з того, чого діти недоотримували на той час, вони недоотримували не тому, що так була побудована система виховання і не тому, що так писали Ушинський і Макаренко. Проблема полягала у своєрідній завантаженості батьків. Згадайте, навіть сімейний відпочинок на той час для багатьох був розкішшю, оскільки відпустки батька та матері часто не збігалися за термінами. Це, звичайно, не виключає всього того доброго, що давало дитині виховання радянської доби, проте, будьте впевнені, це добро ніяк не пов’язане з тим, що деяким батькам було ніколи похвалити свою дитину за прибирання в будинку чи хорошу оцінку.
По-друге, аскетична література розрахована на дорослого читача. Звичайно, більшість авторитетних писань у цій галузі призначена для ченців. Однак, уважний і вдумливий читач завжди зможе відокремити специфічно чернечі настанови від того, що важливо для кожного християнина. Але при цьому, аскетична література не є посібником для виховання дітей.
Гадаю, Авва Дорофей, Іоанн Лествичник чи Ісаак Сірін неабияк здивувалися б, якби дізналися, що їхні настанови хтось додумався застосовувати до дітей. Все, що написано Отцями, написано нам для виховання себе і діти тут зовсім ні до чого.
І останнє, ревнителям і прихильникам виховання “у суворості” я настійно рекомендував би перевірити, що вони називають суворістю, чи не криється за цим словом жорстокість, агресія або елементарне невміння любити.
Суворість – це зворотний бік кохання. Там, де любові немає, не може бути ні суворості, ні віри, ні нормального виховання.
А дітей хвалити треба. Буквально за все. За виконання своїх обов’язків і просто за добрі справи, за успіхи та оцінки, за хорошу поведінку та ухилення від зла. Похвала не потребує зусиль і праці, добре слово не коштує грошей. Однак, для дитини похвала – важливий виховний орієнтир, що показує, що реально добре, що добро одночасно може бути і приємним, що добро протилежне злу навіть на рівні реакції батьків.
Християнин не повинен бути скупим на добре слово. Тим більше, на адресу своїх дітей. А якщо добрих слів говорити дітям не хочеться, то це є явною ознакою того, що настав час зайнятися вихованням себе.
Протоієрей Володимир Пучков
