Як можна розвінчатися?
Як можна розвінчатися?
Відповідає протоієрей Володимир Долгих:
– Ніяк. З тієї простої причини, що в Православній Церкві немає й ніколи не було поняття «розвінчання». Це радше народний розмовний термін, який означає церковне благословення на другий шлюб. Далі, для тих, хто тільки вперше чи вже вдруге планує сім’ю, я пропоную поміркувати на цю тему трохи глибше.
Вінчання – це незабутнє Таїнство, і не існує ніякого чину, що його анулює. Є лише практика, коли один із подружжя, вже за фактом шлюбу, звертається до єпархіального єпископа за благословенням на вінчання вдруге, при цьому обов’язково вказує об’єктивну причину розлучення.
Бюрократична сторона питання, як правило, вирішується в єпархіальному управлінні, але архієрей, якщо вважатиме за необхідне, може запросити і на особисту бесіду. Варто сказати, що причина розлучення на кшталт «не зійшлися характерами» не сприймається як об’єктивна.
На жаль, молодята далеко не завжди розуміють глибину та сенс Таїнства Вінчання, ставляться до нього як до гарного обряду, певного релігійного атавізму чи атрибуту культури. Від цього і виникає ілюзія, що «розвінчатися» можна так само легко, як і повінчатися.
Я скажу більше: у формальному плані «розвінчатися» справді простіше, не потрібно «відстоювати» богослужіння, «терпіти» не завжди зрозумілу церковнослов’янську мову та повчання священника, але при цьому треба пам’ятати, що в будь-якому разі розрив християнського шлюбу – це завжди наслідок гріховних, дій подружжя.
Хтось, можливо, подібними висновками обуриться, адже можуть бути випадки, коли один із подружжя на 100% прав, а інший на такі ж 100% – не правий? Думаю, що можуть, але досить рідко. Пояснити свою позицію я постараюся прикладами.
Ми знаємо слова Христа: «Хто розлучається з жінкою своєю, крім провини перелюбу, той дає їй привід чинити перелюб; і хто одружується з розлученою, той чинить перелюб» (Мф. 5:32). Виходячи з цього, можна зробити висновок, що чоловік, який допустив зраду, не прав на «всі сто» і нічого з ним розмовляти. У жодному разі не виправдовуючи гріх, нагадаю про ситуації, які мені неодноразово доводилося спостерігати.
Ось перед нами молода та гарна пара. Якийсь період вони завойовували серця одне одного, намагалися сподобатися, нарешті закохалися та вирішили створити сім’ю. В один із днів їхнього спільного життя дружина приходить до Церкви і кардинально змінюється. Перестає красиво одягатися, користуватися косметикою, перестає цікавитися чимось, крім церковних тем. Вихідні проводить не як завжди, у родинному колі, а виконує послух у храмі. Без жодних пояснень, а просто на підставі «так треба» змушує дітей відстоювати служби, чим, цілком очікувано, викликає у них неприйняття церковного життя, але вони поки що слухають її. При цьому постійно пиляє чоловіка за те, що той не ходить до храму, і допускає його в ліжко лише кілька разів на рік, та й то неохоче. Припустимо, для чоловіка цінні сім’я та діти, і він, як може, ще намагається любити дружину, що змінилася до невпізнання, але не витримує, йому «зриває дах» – і він знаходить втіху в обіймах іншої жінки. Чоловік, може, шкодуватиме про це все життя, але виправити ситуацію стає все складніше.
Подивившись ззовні, ми побачимо «благочестиву» християнку та грішника-перелюбника, але що ми маємо насправді? Насправді, і це я говорю з особистого досвіду, дружина тут виступає більшою егоїсткою, ніж чоловік.
Гріх завжди залишається гріхом, але в перелюбі, що відбувся, винні обидва. У «церковності» дружини не було кохання, а лише заборони та докори, більше того, такими діями вона відштовхнула чоловіка від Церкви, якщо не назавжди, то точно надовго, адже в змінах, що відбулися в ній, він точно буде звинувачувати Церкву, бо звинувачувати йому за великим рахунком більше нема кого.
Варіації поведінки подружжя можуть бути різними, але цей приклад я навів для того, щоб ми завжди пам’ятали: головною «речовиною», яка скріплює християнський шлюб, є любов, а коли постає питання розлучення, то не варто поспішати, можливо, ситуацію ще можна врятувати.
У щасливому союзі чоловіка й жінки кохання – це завжди задоволення та насолода, частіше – це постійна праця, але у цій праці й полягає саме щастя.
Той, хто живе лише заради себе, не може бути по-справжньому щасливим. У шлюбі людина спасається жертовністю заради коханого. Наведений мною приклад показує, що дружина релігійну екзальтацію сприйняла як справжнє християнське життя і жила заради себе, завдаючи великої шкоди як своїй душі, так і душам своїх близьких.
Як бачимо, у шлюбі радості та прикрості завжди спільні та торкаються всіх членів сім’ї. Саме тому втрата кохання одного веде до втрати кохання іншим, хто живе з ним під одним дахом; люди віддаляються один від одного.
Жертвова любов з часом тільки «дорослішає», і до «золотого весілля» подружжя любить одне одного сильніше, ніж у молодості.
Буває й так, що через низку сильних і ніяк не виправлених помилок від колишніх стосунків залишається лише одне «згарище», а розлучення є єдиним засобом вирішення проблеми, що склалася. У такому разі Церква припускає можливість вступу християн до другого шлюбу. Але при цьому важливо пам’ятати, що цей захід – засіб поблажливості, а не норма. «Розлучатися справа противна як природі, так і божественному закону, – пише свт. Іоанн Златоуст, – природі – оскільки розтинається одне тіло, закону – оскільки ви робите замах розділити те, що Бог з’єднав і не велів розділяти». Ці слова, з одного боку, свідчать, як було сказано, про те, що не існує ануляції Таїнства Вінчання, з іншого – у разі повторного одруження – нагадують про його святість та неприпустимість розлучення. Третій шлюб у християнстві дозволяється вкрай рідко і лише у виняткових випадках, тому не варто сподіватися на нього та розглядати як запасний варіант у разі невдачі з другим.
Гріховий, негативний досвід – це теж досвід, з якого можна зробити позитивні висновки і не допустити помилок, скоєних раніше. Все чинопослідування вінчання – зміст молитов, піснеспівів і уривків зі Святого Письма – вказує нам, що прообразом союзу чоловіка та дружини є союз Христа й Церкви, а, як ми розуміємо, Христос і Церква – нероздільні.
Ми сьогодні живемо в епоху постмодерну, коли всі традиційні цінності не просто нівелюються, а заперечуються. Людині пропонується свобода як вседозволеність, яка позбавлена при цьому будь-яких смислів та цілей. Проте виховання особистості, душевне й духовне зростання неможливі без обмежень, і шлюб – це саме те обмеження, яке ми добровільно беремо. Він заради того, щоб навчитися жертовності, любові та смирення, заради того, щоб спільними зусиллями досягти блаженної вічності. Це не тяжкий обов’язок, але справжнє щастя.
Насамкінець варто згадати прекрасні слова свт. Григорія Богослова: «Пов’язані узами подружжя, замінюємо ми один одному і руки, і ноги, і слух. Подружжя і слабкого робить удвічі сильнішим… Загальні турботи подружжя полегшують для них скорботи, а спільні радощі захоплюють обох.
Для одностайного подружжя і багатство робиться приємнішим, а в бідності саме одностайність приємніша за багатство. Для них подружні узи є ключем цнотливості та побажань, печаткою необхідної прихильності.
