Як священники виховують своїх дітей

Більшість православних священників — отці не тільки в переносному, а й у прямому розумінні: у них є діти, часто багато, і в сімейному житті їхній пастирський досвід поєднується з батьківським. Як же виховують своїх дітей священники? Чому в них можна повчитися звичайним батькам-мирянам?

Перед Вами результат бесід із кількома священниками — і київськими, і провінційними. Усі мають величезний досвід виховання дітей. Всім батюшкам давалися одні й ті ж питання, і в чомусь їхні думки збігалися, а в чомусь відрізнялися. Звичайно, не варто механічно переймати чужий досвід — його треба осмислити та розглянути у своїй сімейній ситуації.

Що беззастережно потрібно забороняти?

Протоієрей Олексій Умінський, настоятель храму Святої Живоначальної Трійці у Хохлах (Київ)

Не люблю слова «беззастережно». Беззастережно треба забороняти торкатися оголених дротів — але пояснити маленькій дитині, що таке оголені дроти і чим вони небезпечні, неможливо: для неї це надто абстрактні поняття. Узагальнюючи: беззастережно треба забороняти лише те, що реально є небезпечним для життя. Але від таких заборон користь буде лише тоді, коли дитина їх зрозуміє, а понятійна система народжується повільно, поступово.

Взагалі ж заборони — це останнє з тих речей, які можуть використовувати у вихованні. А перше і основне – любов.

… заборони — це останнє з тих речей, які можуть використовувати у вихованні. А перше і основне – любов.

Протоієрей Ігор Фомін, настоятель храму святого благовірного князя Олександра Невського (Київ)

Потрібно забороняти хамство. Ніколи не можна хамити, нікому, ніде. Не повинно бути звеличення над іншими людьми. Для мене хамство та брехня — два безумовні табу. Мої діти знають, якщо хочеш побачити тата в гніві — можеш комусь нахамити чи збрехати.

Протоієрей Євген Соколов, настоятель домового храму святого праведного Іоанна Кронштадського при Північному (Арктичному) Федеральному університеті (Архангельськ) Насамперед треба забороняти брехню. Як тільки дитина розуміє, як можна отримати від дорослих якісь блага, вона відразу починає ними маніпулювати.

Безумовно, потрібно забороняти будь-які непристойні фільми. Область інтиму взагалі має бути закрита для дитини дуже довго. До 12-13 років дитина ніяк не повинна з нею стикатися. На жаль, сьогодні надто часто душу дитини обпалюють цими брудними знаннями. Вона все одно про це дізнається, але чим пізніше – тим краще.

Протоієрей Максим Первозванський, клірик київського храму Сорока мучеників Севастійських у Спаській слободі, головний редактор православного молодіжного журналу «Спадкоємець»

Беззастережно забороняти потрібно те, що становить реальну загрозу життю та здоров’ю. А взагалі, що стосується заборон, згадайте Короля з «Маленького принца» Екзюпері. Коли Маленький принц попросив його, щоб ось зараз стався захід сонця, той сказав: “Я ж розумний король, я наказую тільки те, що мої піддані можуть виконати”.

Так, я можу, звичайно, беззастережно заборонити щось своєму 30-річному синові, але це не означає, що він мене неодмінно послухає. Те саме стосується і 15-річного, і 10-річного, і п’ятирічного. Тобто щоб забороняти, у вас спершу має бути така можливість: не формальна, а фактична.

Діти дотримуватимуться лише тих заборон, які вони усвідомлюють і яких взагалі здатні дотриматися.

Як карати?

Протоієрей Антоній Волков, настоятель храму на честь ікони Божої Матері «Казанська» у селі Богородське Воскресенського району

Я, буває, зриваюся на дітей, можу накричати. Потім доводиться перепрошувати. Але ж це не покарання, а просто розбещеність. А карати — хто я такий, щоби карати? Я не суддя, не прокурор. Завжди намагаюся пояснити, посоромити, коли знаю, що хтось щось накоїв. Можу пригрозити, що якщо не виправиться, то це в перспективі може скінчитися проблемами із законом, в’язницею, якщо не чим гіршим. Але карати…

Я взагалі не розумію, як можна говорити про способи покарання своїх власних дітей так, ніби йдеться про вибір продуктів харчування. Правильніше говорити не про покарання, а про способи дії. У всіх нас є способи впливу один на одного. Але критерій тут один: якщо ти сердишся, ображаєшся на дитину — значить, ти неправий, навіть якщо формально вимовляєш правильні слова. Тут взагалі дуже тонка грань: як навчитися обурюватися, не ображаючись. А цьому треба вчитися, бо просто неможливо завжди залишатися незворушним.

Та й будь воно можливим, діти просто сядуть на шию, бачачи, що їхня поведінка ніяк не зачіпає батька. Однак, підвищуючи голос, ти даєш своєму співрозмовнику моральне право у якомусь разі підвищити голос на себе. Що ж до тілесних покарань, то я переконаний, що рукоприкладство неприпустиме в сім’ї в жодному разі. У мене п’ятеро дітей, від дев’яти до двадцяти трьох років, і якось я обходився без цього, і жодної катастрофи не сталося.

Протоієрей Костянтин Островський, благочинний церков Красногірського округу Київської обласної єпархії, настоятель храму Успіння Божої Матері (місто Красногірськ Київської області)

Карати дітей — наш очевидний батьківський обов’язок. Згадаймо, що слово «покарання», “наказування” споріднене з словом «наказ», тобто повчання, навчання. Тож покарання необхідні. Хоча бувають дуже важкі ситуації, коли дитина не терпить жодного покарання, підкоряється силі, але злиться.

Батьки від нього вимагають якихось речей явно правильних, але вона у відповідь ніяк не упокорюється. Тяжка проблема, з якої немає простого виходу, проте Богу все можливо. Ось і треба молитися, щоб Він і нас, батьків, навчив, як виховувати дітей, і дітей не залишив розумінням.

Так Бог вчить нас молитися, адже, доки грім не вдарить, мужик не перехреститься. А, бачачи, що ми прагнемо добра дітям, Бог знайде, як виправити наші помилки. Якщо ж говорити про способи покарання, то не бачу нічого страшного в помірному тілесному покаранні.

Адже якщо для лікування дитини потрібно дати їй гіркі ліки або зробити укол, або навіть операцію, мати, незважаючи на плач і невдоволення немовляти, таки робить необхідне для його тіла. Так само й у справі виховання бувають необхідні тілесні покарання, особливо коли діти маленькі, бо вони ще мало розуміють слова, а через тіло доходить.

Коли діти входять у перехідний вік, тілесні покарання стають недоречними. Але важливо, щоб будь-яке покарання було без злості, тобто карати треба з любов’ю, з молитвою спасіння душі дитини.

…важливо, щоб будь-яке покарання було без злості, тобто карати треба з любов’ю, з молитвою спасіння душі дитини.

Не покарання гріх, а жорстокість. А жорстокість, до речі, може виявлятися без будь-якого фізичного впливу, і без грубих слів, і підвищення голосу. Дитину одним мовчанням можна довести до самогубства.

Зараз для багатьох, у тому числі віруючих людей стає прямо-таки аксіомою, що дитину не можна ні пальцем торкнутися, ні сварити. Постійно навіюється, що будь-яка сувора догана або, тим більше, ляпас наносить дитині велику психічну травму.

Як тільки людство прожило всю свою багатотисячну історію, незважаючи на «ремені» і навіть «різки»! Увага людей звертається на дилему «бити чи не бити», а насправді важлива дилема «любити чи не любити». Справжній вибір – любити!

Увага людей звертається на дилему «бити чи не бити», а насправді важлива дилема «любити чи не любити». Справжній вибір – любити!

І, якщо люблячі батьки в чомусь через людську неміч помиляться, Бог знайде, як їх поправити. А ось відсутність кохання нічим не компенсуєш, хіба що здати дітей до інтернату (елітний, щоб совість не мучила).

Протоієрей Олексій Умінський, настоятель храму Святої Живоначальної Трійці (Київ)

Найчастіше батьки карають дітей просто щоб від них відвернутися. Це простіше, ніж шукати інших способів виховання. Розумний батько повинен використовувати будь-яку ситуацію, щоб вона послужила дітям на користь. Навіть ситуацію поганої поведінки. Бо діти не можуть без поганої поведінки. Правда, погана поведінка, сама собою гріх. Вона – причина для виховання. Але виховання – це не покарання. На жаль, батьки часто цього не розуміють, бо дуже шкодують своїх дітей.

Але виховання – це не покарання. На жаль, батьки часто цього не розуміють, бо дуже шкодують своїх дітей.

Замість шкодувати своїх дітей. Зіткнувшись із поганою поведінкою, батько повинен зуміти взяти себе в руки, віддихатися, зупинитися і подумати: який оптимальний вихід можна знайти з цієї ситуації? Саме вихід, а чи не спосіб покарання. Щоб ситуація призвела до навчання дитини (до речі, слов’янською слово покарання саме означає навчання, а чи не заподіяння страждань).

Протоієрей Ігор Фомін, настоятель храму святого благовірного князя Олександра Невського (Київ)

Покарання необхідні, і про це говорить нам Святе Письмо — «Настав юнака на початку шляху його: він не ухилиться від нього, коли й постаріє»¹.

Хто не карає, той не любить своє чадо — «Кори сина свого, доки є надія, і не обурюйся його криком»².

Покарання має сприйматися дитиною як природний наслідок провини, і користь від неї буває в основному коли дитина маленька, від трьох до п’яти років. І, звичайно, воно не повинно бути жорстоким, не повинно бути принизливим.

Тобто не можна карати за всіх, лише наодинці, не можна карати у роздратуванні, у гніві. У старшому віці користі від покарань менше. І тут, якщо дитина завинила, то в тому, що сталося набагато вище провина батьків: не передбачили, не подумали, не передбачали розвитку подій, полінувалися — ось дитина і потрапила в неприємну ситуацію.

Нам захотілося поспілкуватися з нашим чотирилапим другом диванчиком, дитина залишилася сама, і її фантазії привели в якісь нетрі. Щодо того, як карати, то в кожній родині доречно своє. Мене ось у житті ніколи не били, хоча я був зовсім не подарунком для батьків — дуже спритним, активним. Мама могла посварити, ще якось покарати, але не била. Вона приводила мене до батька: мовляв, поговори з ним. А батько зі мною в таких ситуаціях навіть не розмовляв, просто дивився суворо і для мене цього було достатньо.

Одного разу був випадок, коли я гостро усвідомив свою провину і сказав: тату, ну ти хоч побий мене. А він відповів: навіщо тебе бити? Якщо дурень, то це не допоможе, а якщо розумний, то й так уже все зрозумів.

І ще: покарання треба поділити зі своєю дитиною. Позбавив його обіду — позбав себе двох. Поставив його в куток — теж ставай і читай Покаяний канон.

Коли я висвячувався на священника, духівник мені та іншим «початківцям» ієреям говорив: все, що ви благословлятимете своїм парафіянам, самі робіть у два рази більше. Благословили когось робити сто поклонів на день — отже, самі робіть двісті. Благословили когось суворо постити щосереди та щоп’ятниці — отже, додавайте собі суворий піст ще й у понеділок.

Ти маєш побувати в шкурі того, кого виховуєш.

Ти маєш побувати в шкурі того, кого виховуєш.

Протоієрей Євген Соколов, настоятель будинкового храму святого праведного Іоанна

Як карати залежить від дитини. Треба добре знати його сильні та слабкі сторони, його уподобання, смаки. Якщо дуже любить солодке – позбавити цукерок. Можна забрати якісь іграшки, прогулянки, розваги. Покарання може полягати у нотації.

Для мене в дитинстві найважчим покаранням було, коли бабуся лаяла за трійки з усних предметів. Вона могла пробачити двійку за диктант чи контрольну, але не терпіла навіть трійок із усних предметів. Що, казала вона, важко було посидіти та почитати? Отримував я цю трійку, і починався процес виховання: «Женєчко, за що ти мене не любиш, що я тобі зробила, як я піду на батьківські збори, як я дивитимуся в очі вчителю?» Для мене це було гірше за будь-яку прочуханку.

Взагалі, потрібно виховувати у дітях страх Божий (вираз, сенс якого зараз мало хто, на жаль, розуміє). Страх Божий – це страх зробити боляче іншій людині.

Взагалі, потрібно виховувати у дітях страх Божий (вираз, сенс якого зараз мало хто, на жаль, розуміє). Страх Божий – це страх зробити боляче іншій людині.

Це не страх покарання, а страх зробити те, чого не хочемо Богу або нашим близьким. Не тому, що отримаєш прочуханця, а тому, що тобі болить сама думка, що завдаси їм душевного болю. І я своїх дітей намагався виховувати саме на Божому страху.

Вирішуючи, як покарати дитину, потрібно розуміти дуже важливу річ: ступінь провини дитини це одне, а ступінь вашого гніву, роздратування, розлади – це зовсім інше, і ці речі можуть бути ніяк не пов’язані одна з одною.

Наприклад, дитина розбила чашку. Якщо це звичайна чашка, ви можете взагалі цього не помітити, а якщо це чашка, яку цар Микола II подарував вашому прапрадідусеві — ви засмутитеся страшно. Але при цьому міра покарання в обох випадках має бути однаковою, тому що для дитини це лише чашка. Тобто покарання має бути об’єктивним.

Необхідно розірвати емоційний зв’язок між своїм гнівом, своїм правом карати та власне покаранням.

Необхідно розірвати емоційний зв’язок між своїм гнівом, своїм правом карати та власне покаранням.

А які можуть бути покарання — тут все залежить від сім’ї, від особливостей дитини, від її стосунків із батьками. І, природно, покарання має бути пропорційним провині. Але тут ще що важливо: батьки часом тому так суворо карають дітей, тому що не бачать у їхніх провинах свою провину, і гніваючись на дитину, по суті гніваються на себе. Дехто ж виходять із хибного принципу, що абсолютно все залежить від батьків, що будь-які дитячі косяків можна було б запобігти, якби вони, батьки, були трохи розумнішими, передбачливішими. Але це не так.

Звичайно, ми не повинні пускати виховання на самоплив, але не повинні й тішитися, ніби все можемо. Нагадаю, що Адам і Єва мали двох синів, і цілком можливо, що Каїна вони виховували краще. Принаймні у Святому Письмі немає жодного натяку на те, що Каїна вони виховували неправильно, а Авеля правильно. Тому що вийде з наших дітей, не повністю залежить від того, як ми їх виховували. Зв’язок є, але зовсім не лінійний.

У чому давати волю?

Свобода дана дитині (як і будь-якій людині) Богом, але наскільки можна довіряти дитині прийняття рішень — це вже питання. Ось коли ми вчимо малюка ходити — десь підтримаємо, десь відпустимо, але готові миттєво підхопити, а десь зовсім відпустимо. Так само і зі свободою.

Важливо, щоб дитина, виростаючи, навчилася приймати самостійні рішення. Якщо маленьку людину занадто опікуватися, це зробить її інфантильною у дорослі роки.

Важливо, щоб дитина, виростаючи, навчилася приймати самостійні рішення. Якщо маленьку людину занадто опікуватися, це зробить її інфантильною у дорослі роки.

Цікавий урок дав мені один із синів, коли він років у сімнадцять зібрався кудись їхати один потягом далекого прямування, а потім ще й на якомусь місцевому автобусі. Я не наважувався його відпустити, мотивуючи тим, що він ніколи раніше один у такі поїздки не їздив. А син і каже мені: “А як же я навчуся самостійно подорожувати, якщо ніколи не спробую?”

Протоієрей Олексій Умінський, настоятель храму Святої Живоначальної Трійці в Хохлах (Київ)

Свободу треба давати дитині поступово, але починати з раннього віку. Адже свобода — це не те, що дає дитині можливість чинити, як їй хочеться без контролю та уваги батьків. Вчити свободі означає вчити дитину саму шукати вихід зі складного становища, вчити приймати самостійні рішення. foma.ru

Джерело