Сповідь – це про радість
Коли читаю все сказане про сповідь, думаю от про що (в жодному разі я нікого не критикую – не моралізую! просто думаю) – про радість.
Сповідь-обов’язок
Чи повинні ми самі визначати собі міру сповіді чи просити на те вказівку священника. Чи повинні ми сповідатися часто чи можна й рідше. Чи каятися нам у тому, чи в цьому – нюансів для обговорень представлено багато. І з огляду не це все, мається на увазі, що сповідь – це обов’язок. Благий і, безумовно, корисний. Заради того, щоб примиритися з Богом.
Усе так, усе правильно. Але чому ж виконання цього обов’язку так часто обтяжує нас? Чому воно (не завжди, але нерідко), як показує парафіяльна практика і наш власний досвід, буває малопродуктивним, а то й зовсім безплідним? Бо не в останню чергу причина саме в тому, що в основі усього лежить саме «обов’язок», обов’язкова повинність – але живе-то жива людина все-таки не цим.
Повинність виконується – а що далі?
Тягар свинцево-непохитних християн
Людина живе радістю. І любов’ю. Речами, з погляду боргу, зовсім ніби не обов’язковими.
Скільки, наприклад, людей живуть у шлюбі з почуття обов’язку, «заради дітей», і, ніби, яка там любов.
Скільки християн тягнуть тягар посту-молитви-відбування Літургії, бо натерпілися в житті скорбот. Вони долучилися до Церкви, як до тихої гавані, як покалічений – до милиці, й просто бояться від неї відступити, щоб знову не впасти та не пропасти. Покаліченому не до радості – хоч би якось жити.
Усе начебто правильно – але важко в таких сім’ях дітям, коли тато з мамою не люблять один одного, а діти відчувають це дуже сильно. І тільки-но діти зростають і йдуть у великий світ, залишаються від такої, здавалося б, міцної та «правильної» сім’ї одні порожні шкаралупи, дві самотні, чужих одна одній істоти, що чекають старості з тугою та глухим відчаєм. Скільки тому прикладів навколо.
І як тяжко буває знаходитися поруч у общині з такими свинцево й непохитно «правильними» християнами, які повчають, засуджують і «спасають» усіх навколо, всякому відомо.
І від них теж, ледве досягнувши підліткового віку та вступивши в перше дорослішання, йдуть церковні діти. Не від Бога, як ми часто вважаємо, а саме від таких от “тяжкоблагочестивих” батьків-хресних-вихователів-священників.
Діти-підлітки – взагалі лакмусовий папірець, що в сім’ї, що в парафіяльній общині: живе йде від неживого в пошуках радості. Не кайфу та хтивих розваг, не поспішайте гнівно моралізувати та засуджувати, а радощів. Тих, яких нам усім так бракує, щоб душа залишалася живою.
Просто, на пальцях, мені пояснив це одного разу, стосовно своєї теми, знайомий лікар-нарколог. Алкоголіку, каже, зашиватися-кодуватися, суворо терпіти й катувати себе стриманістю часто буває марно – доки він не скуштує задоволення від тверезості, задоволення сильнішого, ніж пияцтво.
Скоштувати задоволення від боротьби з гріхом
Людина не може жити просто стриманістю та запереченням – їй потрібна, кажучи нудною мовою психології, позитивна мотивація…поки людина не скуштує задоволення від боротьби з гріхом і перемоги над ним, задоволення від сповіді в тому числі – вона підсвідомо вважатиме сповідь даниною.
У відомій поговірці «невільник – не богомільник» прихований глибокий сенс. Адже молитва – не просто слова, це один із способів спілкування з Богом, акт любовного зв’язку між Богом і людиною. І такий от невільник, навіть якщо він справно читає довге правило вранці-ввечері до кінця днів своїх, може цієї солодкості так і не скуштувати, молитви – так і не досягти. Про це добре знали преподобні-молитвеники й писали про це.
Напрошується для пояснення такий образ: колгоспник і селянин. Навіть якщо колгосп – мільйонер, і голова в ньому хороший, і техніка найкраща, і платять не трудоднями, а справжніми грошима, все одно колгоспник – не селянин. У селянина земля – не громадське надбання, і не «пай», а мати-сира-земля, у селянина з нею особливі, буттєві, любовні стосунки, глибоко містичні, якщо хочете. На Русі селянин – спосіб життя й особливий склад людського менталітету та психіки, словом, особи. А колгоспник – просто відповідь на питання: «Ким працюєш?».
Сповідь – засіб отримання любові та радості
Сповідь, думається мені – не просто і не лише для того, щоб примиритися з Богом, великим і грізним, щедрим і справедливим, але Паном, Повелителем.
Сповідь – засіб, один із засобів, для того, щоб бути в любові та радості з Отцем.
Це як витрусити камінчик з черевика, який ранить ногу та заважає, коли біжиш на побачення з коханою й страшенно боїшся запізнитися. Чи часто потрібно витрушувати камінчик-гріх, часто чи рідко сповідатися?
Коли людина скуштувала цієї радості та має її сенсом своєї зустрічі з Богом – тоді, як казав о. Олександр Шмеман, не відповідь на питання приходить – але людина переноситься зовсім в іншу площину буття, в якій зникають самі питання.
Священник Сергій Круглов
(Російськомовна частина сайту N.E.W.O.D.)
