Як правильно говорити з дітьми про смерть?

Боюся, якщо в сім’ї постало питання, як говорити з дітьми про смерть, то робити це вже пізно. Справа в тому, що дорослим про смерть потрібно розмовляти не з дітьми, а між собою, причому робити це слід регулярно, часто і якомога більш буденно.

Страх перед неминучим абсурдом
Якщо ви помітили, то смерть – очевидна і неминуча, як, власне, і життя, дивовижним чином виявилася повністю витісненою з нашої повсякденності. Згоден, до певної міри страх смерті природний: вмирати не хочеться нікому і будь-хто, хто скаже, що він зовсім не боїться смерті, бреше. Однак, страх страху різниця. Будь-який страх стає поганим, коли починає впливати на повсякденну поведінку, а якщо це ще й страх перед неминучим, то він ще й абсурдний.

Так от, сучасна людина вважає за краще не просто жити в абсурді, вона тримається за цей абсурд усім, чим тільки може, і мало не патологічно боїться побачити реальність за межами абсурду.

Судіть самі: за всієї неминучості смерті ми боїмося її настільки, що намагаємося про неї не згадувати, не говорити, не думати.

Пам’ятаю, сталася зі мною не позбавлена комічності історія. Трапилося це в ті часи, коли я був ще молодим “безкінним” священником і змушений був їздити пасажиром на транспорті парафіян. І ось одного разу дорогою на чергову требу пасажири почали розмову на тему «піст і діти». Не минуло й мене питання про те, як ми в сім’ї привчаємо дітей до посту. Робили ми це, до речі, дуже просто: з семи років наші діти переставали їсти м’ясо в пости та пісні дні, а в чотирнадцять починали постити нарівні з дорослими.

І ось, в процесі розповіді про труднощі відмови від звичного раціону в перші дні постів, я сказав звичну для нашої родини фразу, що в перший тиждень будь-якого посту наші діти влаштовували «похорон ковбаси», тобто скорбіли й тужили за м’ясними ласощами, що тимчасово зникали з раціону. Бачили б ви, як пересмикнуло чотирьох дорослих людей, які сиділи в автівці при слові «похорон»!

Згодом я неодноразово спостерігав таке. Навіть спеціально намагався помічати, оскільки завжди і з усіма говорю про смерть запросто і не шукаю для цього особливого приводу.

Суть вам, сподіваюся, зрозуміла, у суспільстві смерть і суміжні з нею теми практично табуйовані. Про це не заведено говорити просто так. Це вважається дивним, неправильним, це майже поганий тон. Хоча, питається, чому?

Хтось колись зумів уникнути смерті? Розмови про неї, хворобу, якось вкорочують життя? Чи можна притягнути на себе біди, говорячи про смерть, похорон і небіжчиків? То чому ж ми мовчимо про смерть? Чому воліємо зайвий раз про неї не думати? До чого навіть саме ми, християни, ті, кому смертна пам’ять рекомендована багатовіковим досвідом Церкви як чеснота, що оберігає від гріха?

Про смерть треба говорити
Так ось, про смерть треба говорити. І між собою, і без дітей, і з дітьми. Спокійно, звичайно, буденно. Про чужу смерть, про смерть близьких, про власну смерть. Наприклад, не бачу нічого поганого в обговоренні майбутнього власного похорону.

Тільки дуже важливо не обмежувати тему смерті лише смертю. Нам добре відомо, що смертю нічого не закінчується. Власне ми, віруючі, на відміну від інших, навіть боїмося не так смерті, як того, що буде за нею. Тобто, як би там не було, розмова про смерть – це завжди привід для розмови про вічність.

І це другий важливий момент: говорячи про смерть, не забувайте говорити про вічність. Вічність має бути у нашій повсякденності лише на рівні думок, слів, вчинків. За великим рахунком все, що не робила б людина, не має сенсу, якщо це не співвіднесено з вічністю. Звичайно, подібне мислення не формується саме собою, воно – результат зусиль, праці та самоформування. Але ж для християнина все це – норма життя, а тому й відповідний спосіб думки є найприроднішим.

Тепер давайте звернемо увагу на те, що діти у дошкільному та молодшому шкільному віці надзвичайно вірять батькам. Якщо батьки ставляться до смерті без упередження, якщо вільно говорять про неї у звичайному житті, якщо смерть для них не є страшним фіналом життєвого шляху, а дверима у вічність, до яких віднесене все життя від молитви та богослужіння до робочого часу та сімейного відпочинку, то немає жодної необхідності окремо розмовляти з дітьми на тему смерті. Вона стане ясною та засвоїться без проблем через правильне ставлення дорослих та їхніх спокійних відповідей на природні дитячі запитання.

Навпаки, якщо тема смерті в сім’ї табуйована, якщо про неї вважають за краще скоріше мовчати, ніж говорити, то окремі серйозні розмови з дітьми позбавлені всякого сенсу, оскільки діти неминуче вберуть у себе батьківське ставлення до смерті й на засвоєний ними мовчазний острах не вплинуть ні читання, ні проповіді, ні молитви.

Протоієрей Володимир Пучков