Свято жон-мироносиць. Перевага жіночої віри над чоловічим раціоналізмом

Друга неділя після Великодня присвячена пам’яті святих жінок-мироносиць.

Число жон-мироносиць точно не визначено. У Священній історії Нового Заповіту вказано основних сім імен. Але їх було набагато більше. Про це пише святий апостол і євангеліст Лука: «Після цього Він проходив містами та селищами, проповідуючи і благовістуючи Царство Боже, і з Ним дванадцять, і деякі жінки, яких Він зцілив від злих духів і хвороб: Марія, яка називається Магдалиною, з якої вийшли сім бісів, й Іоанна, дружина Хузи, домоправителя Ірода, і Сусанна, і багато інших, які служили Йому своїм маєтком» ²Лк. 8:1–3. Також відомі зі Святого Письма сестри воскреслого Лазаря Марфа та Марія, Саломія – мати святих апостолів Зеведеєвих Якова та Іоанна та Марія Клеопова – мати апостолів Якова Алфєєва та євангеліста Матфія.

У центрі євангельської розповіді вони опиняються після розп’яття Христа. Але навіть короткої історії їхньої відданості Богові достатньо, щоби присвятити їм окремий день церковного року.

Євангеліст Лука підкреслює, що жони-мироносиці, разом із учнями Спасителя, чули з Його вуст пророцтва про Воскресіння. Це стає очевидним після того, як Ангели нагадали жінкам, які прийшли до гробу, про слова, які сказав колись їм Вчитель у Галілеї. «І згадали вони Його слова» ³Лк. 24:8, – підтверджує апостол.

Як бачимо, переконавшись у істинності пророкувань, жінки повірили диву. А ось апостолам, які почули їхнє свідчення, “… слова їхні здалися їм вигадкою, і не повірили їм” ⁴Лк. 24:11.

Чому сталася така відмінність у сприйнятті однієї й тієї ж події різними людьми? Відповідь на це питання криється в одвічній різниці між чоловічим і жіночим баченням картини світу.

Святитель Феофілакт Болгарський пов’язує реакцію апостолів із тим, що вони ставилися до жон-мироносиць із недовірою, вважаючи їх мрійницями.

Але за зовнішньою зневагою учнів до слів жінок ховалися безліч душевних переживань, що панували в їхніх душах, які властиві кожній людині в неординарних обставинах.

Учні Христа постійно перебували «під прицілом» запеклих іудеїв, готових будь-якої нагоди розпочати відкриті гоніння на них. Біблеїст Б. І. Гладков зазначає: «Ось який був душевний стан Апостолів, коли вони втратили свого Вчителя та залишилися одні: страх переслідування, зневіра, здивування, сумнів, туга, розпач…, але тільки не очікування Воскресіння Іісуса Христа, в яке вони позитивно не вірили, про яке навіть і думати не могли. Справді, так було насправді. Старозавітні пророцтва стерлися з їхньої пам’яті під впливом непорушної іудейської доктрини «Месії – завойовника». А слова Самого Христа про спокутну жертву теж здавалися їм якимось незрозумілим пророцтвом.

Забувши про високе апостольське покликання, учні Спасителя віддали себе у владу людським страхам і переживанням. І ось звичайні жінки раптом протвережують їхні уми й говорять про щось, що не піддається людській здоровій логіці. Вони дивувалися: як Іісус міг воскреснути, коли майже нещодавно Його бездиханне Тіло знімали з Хреста, обвивали плащаницею та поклали в гріб?

Незважаючи на зневіру апостолів у слова жінок-мироносиць, у Петра все ж таки виникло бажання особисто переконатися в тому, що сталося. Втім, не лише у Петра.

Євангеліст Іоанн, описуючи ті самі події, додає, що він, разом із першоверховним побратимом, теж пішов до місця поховання Іісуса. Більше того, Іоанн прибіг до печери першим і одразу повірив у чудо Воскресіння. Що ж до апостола Петра, то він вийшов із печери, «дивуючись сам у собі тому, що сталося» (Лк. 24:12). Тобто його розум підійшов до побаченого критично, раціонально. Він не заперечував чуда, але в той же час не міг до кінця повірити, що Христос воскрес із мертвих.

Архієпископ Аверкій (Таушев) так пояснює тодішній настрій апостола: «Стан духу його, після триразового зречення Господа, був, ймовірно, дуже важким і не мав живої віри».

Якщо ми уважніше вчитаємося в євангельські тексти, то зрозуміємо, що Святе Письмо слугує для нас не лише Божественним Одкровенням, а й своєрідним підручником із психології. Навіть за цими подіями видно, як різні герої євангельської історії по-різному сприйняли звістку про Воскресіння Христове. І, звичайно, впізнаємо серед них себе.

Навіть за цими подіями видно, як різні герої євангельської історії по-різному сприйняли звістку про Воскресіння Христове. І, звичайно, впізнаємо серед них себе.

Хтось, наслідуючи жон-мироносиць, знаходить міцну віру в Бога, не вимагаючи додаткових доказів. Деякі так само, як більшість апостолів, ставляться до свідчень очевидців чудес із невірою. Хтось, подібно до апостола Іоанна, бажає побачити диво на власні очі. Але з моменту свідчення про диво у такої людини пропадають усі сумніви, й вона стверджується у вірі. Але є й такі люди, які схожі на апостола Петра – люблять Бога, але підходять до всіх надприродних подій раціонально та критично.

Яким би не був кожен із нас, нам слід запам’ятати одне. Сам Христос, звертаючись до апостола Фоми, говорить: «Блаженні, що не бачили й увірували» ⁵Інн. 20:29. Ми не можемо повернути час назад і самостійно прийти до печери гробу, щоб переконатися, що Христос справді воскрес. Але нам даний унікальний дар віри.

Євангеліє надає свідчення очевидців тих подій. Нам же конче необхідно сприймати Новий Заповіт душею, не покладаючись на холодний розум. Наслідуючи приклад святих жінок-мироносиць, ми покликані слухати ці слова та щиро вірити їм, розуміючи, що в чуді Воскресіння Христового вся повнота та вся сила Божественної любові до людини.

Микола Волошин