Профілактика дитячих капризів

Вільне виховання

Дорослі діти не тільки підлаштовуються під навколишній світ, але й намагаються підлаштувати його під себе. Спостерігаючи за реакцією близьких, вони досить швидко розпізнають, що і як діє. І починають поводитися з різними людьми по-різному.

Їхній плач – це не лише засіб висловлювання дискомфорту та інших негативних емоцій, а й спосіб досягнення тих чи інших цілей. І тут дуже багато залежить від дорослих. Якщо дозволити дитині маніпулювати оточуючими шляхом сліз та істерик, то дитячі примхи почнуть регулярно затьмарювати життя сім’ї.

Якщо дозволити дитині маніпулювати оточуючими шляхом сліз та істерик, то дитячі примхи почнуть регулярно затьмарювати життя сім’ї.

Як же уникнути такого розвитку подій?

Деякі батьки обирають тактику поступок: щоб дитина не засмучувалась і не вередувала, дозволяють їй фактично все. Небезпечні предмети прибирають, слово «не можна» намагаються не вимовляти, на непослух заплющують очі.

Але через деякий час вони опиняються в безвиході. Чим старші стають діти, тим різноманітнішими робляться їхні бажання. І, звичайно, далеко не завжди, як висловлювалися в популярній кінокомедії, «наші бажання збігаються з нашими здібностями».

Дитина, яка не звикла до самообмеження часто потрапляє в стресову ситуацію. Навіть якщо вдома їй, як і раніше, дозволяють що завгодно, в інших місцях вона не може поводитися, як їй заманеться. І це викликає у неї протест.

У 2-3 роки, коли діти ще зовсім не вміють стримуватися, такий протест може яскраво виражатися і на людях. Дитина істерить у магазині або, не бажаючи йти з прогулянки, з криками валиться на землю, брикається, волає на всю вулицю. Відхід з гостей, похід до цирку чи парку, поїздка в транспорті, не кажучи вже про відвідування лікаря чи про якісь навчальні, розвиваючі заняття – все перетворюється на проблему.

Будь-якої миті дитина може розкапризуватися, батьки живуть у постійній напрузі, обстановка в сім`ї стає нервовою, стосунки зіпсованими. Це ще більше підвищує тривожність і дратівливість капризулі, внаслідок чого в неї може розвинутися невроз.

Поступливість батьків – шкода дитині

Рано чи пізно дорослі, як правило, приходять до висновку, що їхня поступливість (точніше, пустощі й потурання) йдуть дитині на шкоду. Однак самі вже ніяк не можуть змінити стереотипи поведінки, що склалися, і зменшити нервозність дитини. Доводиться звертатися до психолога, а то й до дитячого психіатра, пити ліки.

Але й лікарські препарати не знімають із порядку денного питання про необхідність встановлення рамок поведінки та привчання дитини хоч до якоїсь саморегуляції. Без цього добрих, стійких результатів не досягнеш.

Причому, діти бувають дуже раді, коли дорослі не дають їм розпускатися! Хоча зараз нерідко можна почути протилежне: мовляв, чим більш заборонений плід, тим спокусливішим буде він для дітей. І взагалі діти тепер інші: вільні, розкуті. Вони не зазнають тиску, ненавидять дидактику. Забороняти їм нічого не потрібно, бо буде лише гірше.

Однак у житті протягом багатьох років бачу зворотну картину. Так, бувають, відчайдушні негативісти, яких постійно підмиває зробити щось наперекір. Буває й виражена потяг до хуліганських вчинків, девіантність, що рано проявилася.

Але, по-перше, серед маленьких дітей так поводяться (принаймні, за моїми спостереженнями) поки що одиниці. Вчинки, які відхиляються від норми, набагато частіше зустрічається у підлітків.

А по-друге, девіантність (пристрасть до підпалів, втеч, злодійства, сексуальна розгальмованість тощо) зазвичай не свідчить про хороше психічне здоров’я. Помітивши її у дитини, є сенс показати її лікарю і, якщо той порадить, полікувати.

Хоч би що говорили противники заборон, девіантна поведінка ненормальна, і виправдовувати її, підводячи філософську базу, не варто.

Хоч би що говорили противники заборон, девіантна поведінка ненормальна, і виправдовувати її, підводячи філософську базу, не варто.

Самі діти, коли їхній стан трохи покращується і вони стають здатними більш-менш адекватно сприймати те, що відбувається, кажуть, що вони намагаються поводитися добре, але на них наче щось «находить». Наче це не вони, а хтось інший робить за них. Наче чиясь зла воля штовхає їх до гидких витівок. Для вірянина зрозуміло, що тут цілком може бути й духовне коріння.

Однак більшість дітей, слава Богу, не знаходиться в такому болючому стані, коли людину нестримно тягне до зла. І коли дорослі починають встановлювати рамки дозволеного, дитина досить швидко з цим звикає.

Діти взагалі люблять правила (недаремно вони бувають так обурені, коли у грі їх хтось намагається порушити), люблять дидактику. Вони не люблять занудства – це правда.

Діти взагалі люблять правила, люблять дидактику. Вони не люблять занудства – це правда.

Але кому воно до вподоби, крім самих зануд? І ще, звісно, діти не люблять, коли їх принижують. Але цього (мабуть, ще більшою мірою), не люблять і дорослі. А правила можна і потрібно встановлювати, як кажуть, «ввічливо, але твердо».

І навіть якби діти не любили правил, від них все одно не можна відмовлятися!

Звичайно, відповідно до віку та рівня розвитку дітей, їхню думку потрібно враховувати. Але вона не істина в останній інстанції. Дитина далеко не завжди розуміє, що для неї корисно, а що ні. Чи багато дітей люблять уколи та інші не особливо приємні медичні маніпуляції? І якщо лікувати дитину, виходячи з її дитячих смаків та бажань, то ефективної медичної допомоги малюк не отримає. (Хоча, звичайно, краще, по можливості, дати не відверто гіркі ліки, а пігулку в солодкій обгортці).

Так само і в виховних питаннях не можна ставити думку дитини на чільне місце.

...у питаннях виховання не можна ставити думку дитини на чільне місце.

Порівняння з медициною тут не просто метафора. Педагогічні помилки часом відбиваються на здоров’ї дитини не менш згубно, ніж неправильне лікування.

З темою нашої розмови це пов’язано безпосередньо, оскільки при «вільному вихованні», що передбачає відсутність вимог з боку дорослих, у дитини не формується гальмівний процес, уміння стримувати свої бажання та пориви.

…при «вільному вихованні», що передбачає відсутність вимог з боку дорослих, у дитини не формується гальмівний процес, уміння стримувати свої бажання та пориви.

Адже без цього неможливе формування здорової психіки!

У результаті нормальний психічний розвиток починає затримуватися, часто виникають розгальмованість та серйозні проблеми з концентрацією уваги. Це, у свою чергу, ускладнює соціалізацію та навчання дитини. Невдачі засмучують і невротизують її ще більше, перезбудження зростає, виливається в примхи, істеричність, нервові зриви.

Привчаймо дітей до певного самообмеження

Тому, щоб попередити примхи, дитячі психіатри радять своєчасно привчати дітей до певного самообмеження.

До року чи трохи пізніше дитина має обов’язково знати слово «не можна». Причому не просто знати, а адекватно на нього реагувати: почувши заборону, зупинитися, хоча б на якийсь час перестати робити те, що дорослий не дозволяє. Це є одним із важливих показників нормального гальмування, нормального психічного розвитку дитини (і, до речі, запорука її безпеки).

Для вироблення такої реакції у батьків слова не повинні розходитися із справами. Коли ж мама з татом, висловлюючи невдоволення, все ж таки дозволяють малюкові домогтися порушення заборони, вони фактично дають йому установку на непослух.

Коли ж мама з татом, висловлюючи невдоволення, все ж таки дозволяють малюкові домогтися порушення заборони, вони фактично дають йому установку на непослух.

Причому їхнє невдоволення відіграє у цьому разі деструктивну, антивиховну роль! Дитина бачить, що можна не слухатися навіть тоді, коли мама з татом явно гніваються чи засмучуються. Тобто він змалку звикає “чхати” і на слова, і на почуття батьків. Звикає жити без гальм і ставити свої бажання понад усе на світі.

Тому якщо ви сказали дитині «не можна», необхідно домогтися виконання заборони, незважаючи на капризи та істерики. А в інший раз, якщо дитина сама вже стримається від того, що ви не дозволяєте, обов’язково її похваліть, приголубте, підкріпіть правильну поведінку.

У дитячому віці привчання дитини до режиму і, зокрема, годування по годинах, а не за вимогою, також сприяє виробленню у неї начатків терпіння.

Звичайно, в перші місяці життя немовляти краще годувати за вимогою, оскільки у всіх дітей різні особливості, й треба до них пристосуватися, щоб немовля нормально додавало у вазі, спокійно спало, якнайменше тривожилося. Та й згодом обов’язково потрібно враховувати його індивідуальність, стан та інші моменти. Не можна, щоб маля надривався, а мама принципово витримувала певні хвилини. Але зі зростанням витривалості малюка, треба потихеньку привчати його до режиму.

Святитель Феофан Затворник у книзі «Шлях до спасіння» попереджав: «Де годують дитину щораз, тільки вона заплаче, і потім щоразу, як вона попросить їсти, там до того розслаблюють її, що після вона вже не інакше, як тільки через біль зможе відмовитися від їжі. Водночас вона звикає до норовливості від того, що встигає випрошувати чи виплакувати все бажане».

Психолог Т. Шишова

(Ми поза політикою! Запрошуємо відвідати наші англомовну і російськомовну частини сайту N.E.W.O.D. Можливо, ви знайдете для себе корисне і цікаве)