Старий стиль

Зараз усі ЗМІ трублять, що новий стиль точніший ніж старий. А чи справді точніший? У школах зараз навчають дітей, що в Церкві відсталі люди живуть за відсталим календарем. Журналісти кричать на весь світ, що старий календар (юліанський, як кажуть православні), відстає від сучасного (григоріанського, введеного римським папою Григорієм).

А хто “більш начитаний”, ті навіть стверджують, що старий календар кожні 128 років відстає на добу від сучасного.

Давайте перевіримо та переконаємося, що все навпаки! Неточним є сучасний календар, григоріанський, так званий новий стиль.

Передісторія православного календаря

Для того, щоб зрозуміти передісторію православного календаря, ми повинні перенестися в долину Нілу, де в незапам’ятні часи було створено календар, який проіснував разом із Єгипетською культурою близько 4-х століть.

Походження цього календаря пов’язане з Сиріусом – найяскравішою зіркою небосхилу, яку оспівували велика кількість поетів. Отже, Сіріус дав Єгипту перший у світі сонячний календар, що лежить в основі літочислення всього Старого Світу, аж до теперішнього часу.

Справа в тому, що проміжок часу між двома першими ранковими сходами Сиріуса, що однаково збігалися в Єгипті з літнім сонцестоянням та розливом Нілу, якраз і становить добре відомі нам 365 та 1/4 доби.

Однак, як довжина свого року, єгиптянами було покладено цілу кількість днів, а саме -365. Таким чином, за кожні 4 роки сезонні явища випереджали Єгипетський календар на 1 добу.

Очевидно, для того, щоб Сиріусу пройти по всіх датах скороченого року (з 365 днів), потрібно вже 365х4 = 1460 діб. Але знов-таки, якщо пам’ятаємо те, що Єгипетський рік коротший за Сонячний на 1/4 діб (6 годин), то щоб повернутися точно до тієї ж дати Єгипетського календаря Сиріусу був потрібен ще рік (1460+1=1461).

Цей циклічний період у 1461 Єгипетський рік і є знаменитий “Сотичний період” (Великий рік Сотіса), рівний 1460 Юліанським рокам.

Чому ж старий стиль називається Юліанським?

Перша спроба реформувати стародавній Єгипетський календар зробив ще задовго до Юлія Цезаря Птолемей III Евергет, який у своєму відомому “Канопському Декреті” (238 р. до н.е.) вперше ввів поняття високосного року. Цим він вирівнював помилку в 1 добу, що набігала за чотири роки.

Таким чином, один рік із чотирьох ставав рівним 366 добам. На жаль, та реформа тоді не прищепилася.

По-перше, поняття високосу було зовсім далеким від самого духу багатовікового Єгипетського часу числення,

по-друге, занадто сильні були ще давні традиції.

Тільки в епоху Римського панування вже відомий нам Великий рік Сотіса перестав існувати як реальний календарно-астрономічний захід.

Юліанський календар

Гай Юлій Цезар за допомогою відомого Олександрійського астронома Созі-Гена замінив Римський календар реформованим Єгипетським календарем “Канопського Декрету”.

У 46 р. до н. Рим із усіма своїми володіннями перейшов на новий календарний рахунок, який із того часу отримав назву Юліанського. Саме цей календар увійшов до основи історії християнської культури.

Нікейська реформа календаря

Юліанський календар як такий не проіснував і 400 років. На I Нікейському Соборі, який скликав рівноапостольний цар Костянтин Великий у 325 році, серед інших найважливіших догматичних постанов були вироблені єдині правила обчислення християнської Пасхалії та встановлена ​​єдина ера від Різдва Христового (Р.Х.) для всіх християн.

На I Нікейському Соборі, який скликав рівноапостольний цар Костянтин Великий у 325 році, серед інших найважливіших догматичних постанов були вироблені єдині правила обчислення християнської Пасхалії та встановлена ​​єдина ера від Різдва Христового (Р.Х.) для всіх християн.

Таким чином, календар Юлія Цезаря перетворився на Церковний Юліанський календар, який в ускладненому вигляді понад 1000 років слугував універсальним календарем для всього християнського середньовіччя й досі слугує в тій самій якості для Православного світу.

Суть Нікейської реформи полягала в тому, що в Юліанський календар, що суворо орієнтується Сонцем, було введено рух Місяця зі зміною його фаз.

Іншими словами, сонячний календар був органічно поєднаний з календарем Місячним. Це було викликано необхідністю точного визначення головного християнського свята – Великодня та пов’язаних з нею перехідних свят.

Суть Нікейської реформи полягала в тому, що в Юліанський календар, що суворо орієнтується Сонцем, було введено рух Місяця зі зміною його фаз. Іншими словами, сонячний календар був органічно поєднаний з календарем Місячним. Це було викликано необхідністю точного визначення головного християнського свята – Великодня та пов’язаних із ним перехідних свят.

Однак Великдень Нового Заповіту залежав від старозавітного юдейського Великодня, який від часів Мойсея святкувався євреями тільки в повний місяць. Ось звідки виникла потреба поєднати в Церковному календарі Сонячний та Місячний цикли.

Церковний Юліанський календар у своєму реформованому вигляді не тільки виконав це завдання, що відповідає всім вимогам Церковного Богослужіння, але й поклав кінець суперечкам між Римською, Константинопольською та іншими Церквами з приводу того, коли саме належить святкувати Новозаповітний Великдень і якими правилами слід для цього керуватися.

Отже, за місячним календарем Великдень буває завжди в один певний час, а за сонячним – в межах 35 днів: з 22 березня по 25 квітня Юліанського літочислення. Але середня довжина Сонячного року – 365.25 діб, а середня довжина Місячного місяця – 29.53 доби.

Зв’язати математично Місячний ритм із ритмом Сонячним практично неможливо. Їхнє найменше загальне кратне дає цикл із такою кількістю років, що користуватися таким періодом було б безглуздо.

Усі, хто б не вирішував це завдання, змушені були допустити в своїх обчисленнях ту чи іншу похибку, і помилка з часом все одно зростала б.

У цьому сенсі співвідношення циклів, що розробив грецький астроном Метоном (432 р. е.) можна вважати одним із шедеврів світової астрономії.

Місячно-Сонячне рівняння Метена свідчить: 19 місячних років = 235 місячним місяцям = 6940 діб = 19 юліанських сонячних років.

Якщо не зважати на допущену тут похибку, бо реально 19 Юліанських подій дорівнює не 6940, а 6939.75 діб, саме цикл Метона лежить в основі всіх Місячно-Сонячних календарів, як давніх, так і тих, що існують.

Нікейські пасхалісти, слідували Євангельським традиціям у послідовності подій, що були пов’язані з останнім тижнем земного життя Господа Іісуса Христа. Вони цілком свідомо прагнули того, щоб Великдень Нового Заповіту з одного боку зберіг свій історичний зв’язок із старозавітним Великоднем. (Що зовсім не пов’язаний із Неділею, як днем тижня, а прив’язаний до конкретного числа – 14 квітня). А з іншого – був би повністю незалежним від неї та завжди наставав пізніше.

Нікейські пасхалісти, слідували Євангельським традиціям у послідовності подій, що були пов’язані з останнім тижнем земного життя Господа Іісуса Христа.

Ця обставина була для Нікейських Отців настільки важливо, що Новозавітний Великдень став “плаваючим” святом, тому що в іншому випадку вказаних вище умов, як і деяких інших, дотриматися було б не можливо.

У цьому сенсі Метоно-Созігеновий цикл виявився для них ідеальним інструментом. Заснований на ньому календарно-астрономічний механізм християнської Пасхалії став абсолютно незалежним від механізму Пасхалії іудейської.

Християнські Пасхалісти прекрасно усвідомлювали, що дотримуватися суворої математико-астрономічної точності в календарній справі – річ абсолютно нездійсненна та й непотрібна одночасно.

Наприклад, якщо плаваючі дати Новозавітного Великодня випереджають рівнодення на 1 добу за 128 років, то математико-астрономічні значення 14 квітня юдейського Великодня випереджають рівнодення на 1 добу за 210 років.

Все це походить від того, що в календарно-астрономічному плані рух Місяця неможливо поєднати з рухом Сонця. Отже з цього випливає, що взагалі будь-який календар є абсолютно точним, бо поняття точності тут є дуже відносним.

Стосовно структури календаря, мова не може йти про “сувору астрономічну точність”, лише про певні середні значення, що гармонійно виводяться з суворих ритмічних співвідношень доданків. Будь-яке порушення календарного ритму явило б не лише порушення історичної та астрономічної хронології, але й грубі та небезпечні порушення ритму життя взагалі.

Помилки Західної Католицької Церкви

Ритмічні календарні співвідношення в своїй основі циклічні, чи то рух  Місяця, Сонця, чи їхнє поєднання. Тому будь-яка спроба закріпити в календарі щось “навіки” з самого початку приречена на невдачу.

Саме цієї грубої помилки припустилася в XVI сторіччі Західна Католицька Церква, провівши так звану Григоріанську реформу, яку згодом назвали “новим стилем”.

У тексті знаменитої булли папи Григорія XIII говориться про те, що дата весняного рівнодення, яка в епоху Нікейського Собору припадала на 21 березня та встигла більш ніж за 10 років піти вперед на десять днів, тепер “навічно” повертається на колишнє місце:

“…було турботою нашою не тільки відновити рівнодення на здавна призначеному йому місці, а й встановити правила, якими воно буде досягнуто, щоб в майбутньому рівнодення та 14-й Місяць зі своїх місць ніколи не зрушувалися…” (Булла папи Григорія XIII, лютого 1582).

Що порушує Григоріанський календар?

Григоріанський календар і його модифікації порушують один із основних канонів-правил про святкування Пасхи Христової. Прихильники нового стилю, коли святкують Великдень перед іудейським або разом із ним, змінюють послідовність священних євангельських подій і, таким чином, їх спотворюють.

Григоріанський календар і його модифікації порушують один із основних канонів-правил про святкування Пасхи Христової. Прихильники нового стилю, коли святкують Великдень перед іудейським або разом із ним, змінюють послідовність священних євангельських подій і, таким чином, їх спотворюють.

У 1583 році, Собор Східних Патріархів у Константинополі засудив григоріанську Пасхалію, й увесь григоріанський месяцеслов, анафематствовавши всіх послідовників цих латинських нововведень.

У Сигіліоні Патріаршому та Синодальному, затвердженому трьома Східними Патріархами – Єремією Константинопольським, Сильвестром Олександрійським та Софронієм Єрусалимським, було зазначено:

“Хто не слідує звичаям Церкви й тому, як наказали Сім Святих Вселенських Соборів про Святий Великдень і місяцеслов і добре законоложили нам слідувати, а бажає наслідувати Григоріанську Пасхалію та місяцеслову, той, як і безбожні астрономи, протидіє всім визначенням Святих Соборів і хоче послабити, – нехай буде анафема, – відлучений від Церкви Христової та зборів вірних.

Це рішення надалі було підтверджено Константинопольськими Соборами 1587 та 1593 років. На засіданнях Комісії Українського астрономічного товариства в 1899 з питання про реформу календаря професор В. В. Болотов заявив:

“Григоріанська реформа не має для себе не лише виправдання, а й навіть вибачення… Нікейський Собор не ухвалював нічого подібного. Саму відміну юліанського стилю в України знаходжу аж ніяк небажаною.

Я, як і раніше, залишаюся рішучим шанувальником юліанського календаря. Його надзвичайна простота становить його наукову перевагу перед будь-якими іншими виправленими календарями.

Думаю, що культурна місія України з цього питання полягає в тому, щоб ще кілька століть утримати в житті юліанський календар і через те полегшити для західних народів повернення від непотрібної нікому григоріанської реформи до старого стилю”.¹https://likar.uz.ua/yulianskij-ta-grigorianskij-kalendari-vidminnist-odin/

Проте до середини XVIII сторіччя Григоріанський календар завоював практично всю Європу. Реформу майже відразу прийняли всі католицькі країни. Щодо протестантських держав, то вони довгий час виходили з постулату, що “краще розійтися з Сонцем, ніж зійтися з Римом”.

Протестантські країни відмовлялися від юліанського календаря поступово, протягом XVII-XVIII століть, останніми були Великобританія та Швеція.

Часто перехід на григоріанський календар супроводжувався серйозними заворушеннями, заколотами та навіть убивствами. Зараз григоріанський календар офіційно прийнято у всіх країнах, крім Таїланду та Ефіопії. В Україні григоріанський календар введений декретом від 26 січня 1918 Раднаркому, згідно з яким в 1918 після 31 січня йде 14 лютого.

Юліанський календар зберігся дотепер в Єрусалимській, Сербській, Грецькій, Руській, Українській та в патріархатах Східно-християнського світу, які свято й невпинно шанували постанови Святих Отців Церкви.

Православний церковний календар, суворо дотримується Юліанського літочислення, впорядковує час; він ніби не залежить від часу, а, у певному сенсі, ніби час залежить від нього.

Коло Церковних свят освячує час, що біжить, одночасно ніби розриває його своїм виходом у вічність.

У уяві наших середньовічних предків “Велика Великодня Седмиця” ”не могла бути функцією часу, не могла залежати від точності визначення точки рівнодення та правильності місячних фаз. Рухливий цикл традиційної християнської Пасхалії з особливою силою підкреслює свю незалежність від фіксованого часу.

Вся складна система перехідних свят і тижнів, ніби збирається в фокусі навколо центрального свята Пасхи, спіралеподібним рухом розгортається з нього до всього простору річного кола, щоб потім знову повернутися до Світлого Христового Воскресіння в іншому місці та в інший час і знову розійтися, освятивши своїм світлом ту непроглядну ніч часу, з якої тягнеться до світла свідомість вірянина.

Господь підтверджує істинність старого стилю

Багато чудес творить Господь Вседержитель, щоб підтвердити істинність старого стилю. За старим стилем у Велику Суботу біля Гробу Господнього сходить Благодатний Вогонь, за старим стилем у День Хрещення Господнього освячується вода, яка зберігається протягом десятків років та багато іншого.

Також у цій статті хочеться навести ще одне конкретне свідчення, прочитане мною на Православних сторінках Інтернету.

14 вересня 1925 року на день Воздвиження Животворящого Хреста Господнього на небесах над Афінами був знак. Цього дня близько чотирьох тисяч старостильників зібралися на Афінських горах біля церкви Іоанна Богослова.

Високо на сході заблищав величезний білий восьмиконечний хрест. Його розмах був кілька сотень метрів. На той час підтягнувся загін поліції, який мав заарештувати священника, який зі своєю паствою не перейшов на новий стиль.

Почалася боротьба з народом, який не допускав їх до нього. Поліцейські, які побачили Знак Сина Божого на небесах разом із народом, впали на коліна.

Пролунали крики та плач: “Господи, помилуй!”. Троє поліцейських невдовзі зняли свою уніформу та стали ченцями, решта – старостильниками. Один із них ще живий і свідчить про це диво в Афінах.

Джерело