“Бог-в-душі” – не спаситель

Завдання “бога-в-душі”

Давайте насамперед відповімо на запитання: у віри в бога-в-душі які завдання? Охороняти від неприємностей. Успіх приносити. Ну, ще як сумління нагадувати про те, як можна і як не можна чинити, – але нагадувати не надто наполегливо, бо ми все одно зробимо по-своєму.

А сенс цих нагадувань у тому, що ми повинні, по-перше, правильно поводитися в соціумі, щоб проблем не заробити, по-друге, почуватися доброчесними людьми, не втрачаючи почуття власної гідності.

Крім дарування удачі нам, бажано, щоб бог-у-душі карав тих, кого ми вважаємо поганими людьми. Але це в принципі не обов’язково, якщо вони нас не надто дістають.

Є в бога-в-душі ще й така функція: робити нашим покійним родичам землю пухом і взагалі щоб їм там було добре, незалежно від того, чи вірили й у що, вони самі. Але ця функція не надто важлива, оскільки «а хто знає, що там взагалі є», «ніхто звідти не повертався» (зауважу, до речі, що ті, хто так говорять, заперечують Воскресіння Христове, навіть не замислюючись над цим) і так далі.

Для чого Бог став Людиною

На відміну від Бога-в-душі, Бог не обіцяє нам комфорту: «У світі скорботні будете»¹. Але ще Він нагадує нам про те, що у світі, в якому ми матимемо скорботу, ми ненадовго, а попереду – вічність, і до цієї вічності Він кличе нас за Собою.

Головною перешкодою нашого входження у вічність із Ним був стан розпаду нашого єства (як на фізичному, так і на душевному рівні), що почалося з гріхопадіння перших людей. Коли вони використа даний Творцем дар свободи з ухиленням від волі Творця.

Дерево пізнання добра й зла і було знаком свободи особистості, без якої людина була б не особистістю, а біороботом. Власне, цей розпад і є причиною нашого скорботного стану в земному житті. Однак ще більшою бідою цей розпад може обернутися після її завершення, коли продовжуюче осмислене існування наше «я», позбавлене тіла, залишиться наодинці зі своїми тепер уже ніяк не задоволеними пристрастями.

Тепер ми знаємо, що посмертя може бути різним: є пекло та рай. Але коли Христос говорив розіп’ятому на сусідньому хресті: «Сьогодні будеш зі Мною в раю», ці слова для юдеїв звучали цілковитою дикістю. Бо всі знали: рай колись був, але тепер шлях туди закритий і після смерті дорога лише одна: шеол. Пекло. Було в шеолі Лоно Авраамове, де не було мук, але не було там і тієї повноти буття – в радості та любові, – для якої була й створена людина.

І ось у цих диких для тодішнього слуху словах – відповідь на запитання про те, для чого Бог став Людиною. Тому що не перед Нагірною проповіддю, не перед зціленнями хворих та воскресіннями мертвих Господь каже: «На цей час (тобто задля цього) Я прийшов». Він вимовляє ці слова напередодні Голгофи.

Бог другий за Своєю іпостассю, який називається Сином або Словом Божим, прийняв людську душу й тіло і, не маючи в собі жодного гріха, прийняв на себе наслідки відпадання людства від Бога. «Одягся» в занепале єство, щоб пронести його через страждання та смерть. І воскресити – очищеним і зціленим. І це преображене людське єство, з’єднане з Божественною природою, Він дає нам їсти під виглядом хліба та вина.

Сенс таїнства Причастя

Хтось порівняв таїнство Причастя зі щепленням дерева. Дичок, проростаючи крізь гілочку прищепленої до нього культурної рослини, залишається собою – але плодоносить вже інакше. Можна продовжити метафору щепленої рослини: християнин «проростає» у Вічність – і не в занепалому стані, а в преображеному, обоженому. Не з міфічним богом-в-душі, а в причетності Христу – з’єднавшись з воскреслою Боголюдиною у встановленому Ним Самому таїнстві Причастя.

Сенс таїнства Причастя насамперед саме там, у приготованому для нас Іншому Бутті – але й не лише тільки в цьому – інакше не було б потреби причащатися часто. Причастя – це спілкування з Богом, у певному сенсі – повнота цього спілкування (хоча наша свідомість та вражене гріхом наше серце не можуть відчути цю повноту в усій її величі).

Сенс таїнства Причастя насамперед саме там, у приготованому для нас Іншому Бутті – але й не лише тільки в цьому – інакше не було б потреби причащатися часто. Причастя – це спілкування з Богом, у певному сенсі – повнота цього спілкування (хоча наша свідомість та вражене гріхом наше серце не можуть відчути цю повноту в усій її величі).

І ми прагнемо до Чаші так, як біжить до мами дитина, яка скучила за нею – навіть якщо вона не бачив маму тільки годину-дві.

Євхаристія (грецька назва таїнства Причастя, буквально – подяка) – серце духовного життя християнина. Неучасть у таїнствах стає причиною духовного вмирання: «Іісус же сказав їм: істинно, істинно кажу вам: якщо не будете їсти Плоті Сина Людського і пити Крові Його, то не будете мати в собі життя» ².

Саме в цьому – у звершенні Євхаристії полягає головний сенс існування Церкви. Апостол Павло, звертаючись до коринфських християн, каже: «Ви – тіло Христове». Це і є головним формулюванням християнського розуміння Церкви.

Той, хто причащається, стає частиною Церкви – єдиного тіла Христового. Той, хто відмовляється від Причастя, відмовляється від єдності з Церквою і, відкидаючи плід Голгофської Жертви, – від свого спасіння.

Той, хто причащається, стає частиною Церкви – єдиного тіла Христового. Той, хто відмовляється від Причастя, відмовляється від єдності з Церквою і, відкидаючи плід Голгофської Жертви, – від свого спасіння.

Тому у світлі Нового Заповіту вірне жорстке формулювання Кіпріана Карфагенського (IVст.): «Хто не може назвати Церкву своєю Матір’ю, той нехай не називає Бога своїм Батьком».

Віруючі в бога-в-душі не замислюються про своє ставлення до того, що зробив для нас Христос на Голгофі, проте позиція відмови від «обрядів» фактично є відповіддю на заклик Христа до Його Чаші, що звучить в Євангелії, та який звернений до кожної людини: «Пийте з неї всі». Ця відмова – щось на кшталт «Так, Іісусе, Ти добрий хлопець, але Твої смертні муки заради мого спасіння не викликають у мене подяки». Або як варіант: «Якщо ти всемогутній, потрудися знайти якийсь інший спосіб подарувати мені рай, без участі цих бородатих мужиків у довгому одязі».

Важлива передумова для священнослужителів

Так, людська складова земної Церкви, безперечно, гріховна. Але ми приходимо з цією гріховністю до Христа, щоб Він омив її Своєю кров’ю. За те, що ми, продовжуючи грішити, зневажаємо в собі цю святиню, кожен – у тому числі кожен священнослужитель – буде відповідати перед Богом, але Кров Христова від наших гріхів не стає менш святою: «Бог осміяний бути не може» ³.

І від особистих якостей служителів Євхаристії святість Його Плоті та Крові не залежить, оскільки за великим рахунком Він Сам звершує Таїнство.

І від особистих якостей служителів Євхаристії святість Його Плоті та Крові не залежить, оскільки за великим рахунком Він Сам звершує Таїнство.

Але, знову-таки, Він Сам встановив так, що це священнодіяння здійснюється з людською участю.

Однак важливо, щоб спільну молитву тих, хто зібрався для Євхаристії, очолювала людина, яка має безперервну спадкоємність рукоположення від апостолів. Саме там і тільки там, де є ця сакральна – реальна, а не вигадана – єдність з апостольською громадою, звершується перекладання хліба та вина в Плоть і Кров Христа.

За текстом книги Діянь та інших джерел історії ранньої Церкви однозначно ясно, що Євхаристію звершували ті, на кого Церквою було покладено служіння священнодійства: єпископи та пресвітери – спочатку ті, що були поставлені апостолами, потім ті, яких поставили ці єпископи, і далі, далі…

Церкві Господь дав обітницю, що Вона залишиться нездоланною для воріт пекла. Христос обіцяв бути з нею – зі Своїми учнями – до кінця віків. Пізніші спроби створити «з нуля» нібито християнські громади – сурогат, навіть за найкращих намірів: Євангеліє ніде не дає підстави для чийогось самостійного «відновлення» нібито зниклого християнства.

Отже, якщо Євхаристія – серце, то решта, що є в Церкві, – тексти Писання, молитви, обряди, аскетика, іконопис тощо – весь організм навколо серця. Розвивати цю тему ми не будемо, оскільки про кожну частину цього організму потрібно серйозно і не поспішаючи писати окремо.

Чи може Бог врятувати душу людини, яка не причащалася?

Серед шанованих святих є мученики, які не були навіть хрещені. Їхня любов до Іісуса, який прийняв за них смерть, була справжньою відповіддю на Його любов – до терпіння мук і смерті. І тому кажуть, що вони, які не прийняли водного хрещення, прийняли «хрещення кров’ю».

Ці мученики були готові повторювати за Іісусом (і, напевно, хтось повторював) слова, сказані Ним на хресті: «Отче! вибач їм, бо не знають, що роблять» ⁴. Але навряд чи така ж любов до Іісуса виявиться раптом у адептів віри в бога-в-душі, які, не усвідомлюючи справжньої відмінності своєї віри від християнства, своє неприйняття Церкви, «попів» і обрядів пояснюють тим, що попи навкруги безчинствують, а парафіяни всі – злі та лицемірні бабусі.

Звичайно, тих, кому достатньо бога-в-душі, цитати з Писання не переконають у необхідності участі в Таїнствах Церкви. На біблійні цитати зазвичай є відмовка про те, що Біблію «багато разів переписували і все спотворили».

Великим розчаруванням для них буде розуміння того, що жоден із творів античної літератури не дійшов до нас у такій кількості копій, як тексти Нового Завіту. І чимало вчених трудилося та працює над дослідженням древніх манускриптів, серед яких є кілька папірусів, датованих від оригіналів небагатьма десятиліттями, а деякі навіть – лише кількома роками. Однак не знати про дані біблійної науки віруючим у бога-в-душі набагато зручніше: придумаєш собі ідею про спотворення текстів і виправдовуєш нею свою лінь читати Євангеліє.

Чесніше було б все-таки зізнатися хоча б самим собі, що той бог-у-душі – у душі, якій добре і без участі в Таїнствах Церкви, без читання Святого Письма, без порівняння свого життя з Євангелієм – це не той Бог, який говорить із нами у Біблії.

Чесніше було б все-таки зізнатися хоча б самим собі, що той бог-у-душі – у душі, якій добре і без участі в Таїнствах Церкви, без читання Святого Письма, без порівняння свого життя з Євангелієм – це не той Бог, який говорить із нами у Біблії.

Хоча, за сучасною модою, вважається, що в цьому немає нічого страшного: адже головне ж вірити у щось. А бог у душі – це те саме “щось”. Тому що в християнстві Бог – аж ніяк не «щось», а Хто. Одним зручніше без Нього. А іншим – тим, хто без Нього не може, – «Він… сказав: якщо хтось хоче йти за Мною, зречися себе, і візьми хрест свій, і йди за Мною» ⁵.

Протоієрей Димитрій Струєв