Воля до святості. Інтерв’ю з ігуменею Арсенією (Восп’янською)

Воля до святості. Інтерв’ю з ігуменею Арсенією (Восп’янською)

Розмова із ігуменею Арсенією.

  • Матінко, Ви декілька років тому здобули освіту психолога. Як у Вас поєдналися психологія та релігія?

— Починала я навчатися психології, будучи вже досить воцерковленою людиною. І не без побоювань за своє «благочестя».

Тоді мені здавалося, що треба працювати лише в рамках так званої православної психотерапії, навіть місіонерствувати. Через якийсь час я зрозуміла, що психологія моїм переконанням не загрожує й проповідей від мене ніхто не чекає.

І ще для мене було відкриттям, що немає жодної православної психотерапії, а є більш-менш професійні терапевти, які сповідують Православ’я в приватному житті, й це якось впливає на екзистенційні підстави їхньої роботи.

Тут для мене стало важливим намагатися дотримуватися двох складових: по можливості підвищувати терапевтичну кваліфікацію та просуватися духовним шляхом. Єдність цих напрямів позначилася не відразу, спочатку я навіть їздила до відомого старця, духівника Троїце-Сергієвої Лаври архімандрита Кирила (Павлова), з питанням: як бути, якщо я хочу бути в монастирі, але люблю свою професію. Отець Кирило сказав, що не бачить тут жодної суперечності, що я буду монахинею та психологом.

ігуменею Арсенією

Не виникало у Вас внутрішніх протиріч, пов’язаних із психологією? Чи не стали Вам деякі ідеї здаватися занадто вузькими?

— Крім «ідеї» Євангелія, будь-яка ідея, яка претендує на повноту уявлення про людину, здається мені вузькою. Але психологічна наука, слава Богу, не претендує на всеосяжність підходу і виключність впливу на особистість.

Вона розглядає людину та людські стосунки в певному — душевному — ракурсі. І тільки в крайніх своїх підходах і терапевтичних методах вона може суперечити духовному погляду. Ось тут і є, на мою думку, місце застосування аксіологічних переконань психотерапевта, момент його особистісного вибору, а не професійного.

У який момент Ви вирішили прийти в монастир? Що таке бути ченцем?

— Це така тема… Невимовна. Одне можу сказати точно: у монастир приходять від радості! Від неможливості жити по-іншому, якщо в твоє життя входить незвичайна радість Божої любові до тебе.

На цьому тлі всі інші «щастя» видаються такими недостатніми! Самотність — неповнота, ущербність; у шлюбі самотність долається здобуттям іншого. У чернецтві цей інший — Сам Бог.

Чернече життя — зовсім інша реальність. Це так важко описати, як, наприклад, бездітній людині роз’яснити радості материнства.

Я й сама, ще коли не була монахинею, перебувала в ілюзії, що вже стільки знаю про чернече життя, що залишилося тільки одяг змінити. Тільки після постригу стало очевидно, що нічого не знаю про це, і що дай мені, Боже, хоч колись стати справжньою черницею.

Чи продовжуєте Ви практикувати в психології в уже новому статусі? Як Ви вважаєте, зможете Ви знайти спільну мову з людиною, далекою від релігії?

— Психотерапевтична практика — одне з моїх послухів, таке, як і настоятельство. Я не можу кинути його за своїм бажанням. Тож доводиться поєднувати.

У дечому чернецтво справді ускладнює роботу з невіруючими в Бога: з’явилося якесь особливе співчуття до них. Що аж ніяк не об’єктивує погляд психотерапевта.

Чи можна почати жити церковним життям, не зустрівши Бога?

— До прикладу, якщо ми любимо людину, то намагаємося бути в тих місцях, де її можна зустріти. Ми шукаємо її, сподіваємося на зустріч.

А Юнг казав, що у нього не було жодного пацієнта старше 30 років, який не шукав Бога. Але якщо ми шукаємо Бога, куди вирушимо в пошуках, як не в будинок Божий, у храм?

Як ми можемо привернути Його увагу, якщо не братимемо участь у таїнствах Церкви та спільних молитвах — в богослужіннях, які посилюють наші немічні звернення, наче динаміки — тихий звук? І як ми зрозуміємо, що знайшли Його, якщо не з’єднуватимемося з Господом у таїнстві Причастя?

Ми готові годинами сидіти під «потрібним» кабінетом, ходити й ходити до якогось начальника для вирішення звичайного життєвого питання, а до Того, від Кого все залежить, не йдемо. Мені здається, це для нашого життя трагічний парадокс.

ігуменею Арсенією

Чому так часто люди згадують про Бога лише в період випробувань і страждань? Чи стає людям легше, якщо вони звертають свою увагу до Бога?

— Так відбувається, можливо, тому, що в останній час життя нам здається, що ми самі все можемо, у всьому самі розберемося та все вирішимо.

Господь казав: “Без Мене не можете робити нічого”. Ось випробування і виявляють наш істинний масштаб, нашу недостатність і слабкість. Скорботна людина швидше оцінить хресні страждання Господа, Його жертву за нас.

Легше стає, якщо звернутися до Бога?

М’яко кажучи, трохи наївно вважати, що поставлена поспіхом свічка в храмі зобов’язує Бога виконати наше прохання, ніби ми звертаємося в бюро добрих послуг. Він шукає зовсім не таких відносин із нами. Господь прагне допомогти, але чекає у відповідь прагнення до Себе, пошуку щирого діалогу з Ним, нашої готовності змінюватися, жити за заповідями.

Православна віра в цьому сенсі дуже вимоглива, в чомусь навіть драматична, оскільки потрібна постійна робота над собою, самообмеження, безстрашне бачення своїх недосконалостей і багато іншого, що один старець назвав волею до святості.

І хоча довготерпеливий і багатомилостивий Господь, маючи Свої шляхи нашого спасіння й дивлячись у наші серця, часто подає допомогу та втіху, не чекаючи від нас духовних подвигів, ми не звільняємося цим від потреби власних зусиль.

А легше стає, можливо, в тому сенсі, що з Богом життя стає ясним для нас, дуже простим і нам самим зрозумілим. Що, як мені здається, свідчить про його правильність, тому що якщо в житті починаються драматизми та здивування, значить, ми ухилилися від вірного шляху. І ще, звичайно, з’являються ні з чим у світі не порівнювані радість, душевний спокій, безстрашне ставлення до життя.

Як втримати свою віру? Як втримати себе в храмі навіть тоді, коли все в житті стане спокійно?

— Ми часто так міркуємо: ось, нарешті, випробування закінчилися, можна в храм і не ходити: просити начебто немає про що.

Але друзі, до яких ми звертаємося лише у важку хвилину, або подружжя, про яке ми згадуємо тільки коли в них є потреба, навряд чи захочуть залишатися нам друзями та подружжям.

Люблячи їх, ми намагаємося зберігати їм вірність у будь-який момент життя, трудимося душевно для підтримки стосунків. А Господа відкладаємо до наступних скорбот.

Любов до Бога, пам’ять про всі благодіяння Божі, наша впевненість у повсякденній Його милості дають сили зберігати вірність обраному шляху.

Не тільки помолитися у важкий момент або освятити паски— духовне життя. Все наше життя — і є життя духовне! Кожної її хвилини і на будь-якому місці.

Спасіння — не проблема вільного часу, звички, традицій чи культурних уподобань, а з усією безкомпромісністю поставлене буттєве питання: чи обираємо ми життя вічне, чи вічну смерть? Хочемо бути вічно у свободі та радості любові чи перетворитися на безсмертних людей, за Борхесом?

— Зараз усі говорять про кризу. Чим може допомогти Церква людям у часи кризи ?

Святитель Микола Сербський, говорячи про кризу 30-х років у Америці, нагадував, що в перекладі з грецької «криза» — це «суд». Суд Божий. Від кризи ми в розгубленості, а суд Божий — дуже зрозуміло. Відразу зрозуміло, що треба робити.

Ось дореволюційна економіка в Росії, як відомо, криз не знала, а розвивалася небувалими темпами. Безліч підприємців, особливо купців, чудово розуміли, кому вони зобов’язані процвітанням. Тому й з’являлася велика кількість храмів, монастирів, лікарень, притулків, шкіл.

Церква — явище несоціальне, тому від подій за вікном не залежить, а завжди, в усі часи допомагає нам тим, що кличе нас до спасіння й уже дві тисячі років пропонує для цього незмінний шлях — шлях до Бога через церковне життя та виконання заповідей.

Крім того, як чудово сказав Юнг, віра дає нам можливість спертися на щось, що лежить поза життям, щоб мати можливість судження та вільного рішення. Як інакше ми можемо оцінювати те, що відбувається навколо?

ігуменею Арсенією

Розкажіть, будь ласка, про Ваш монастир.

— Монастир наш ще дуже молодий, знаходиться в Україні, недалеко від Києва. Він заснований на честь ікони Божої Матері “Відрада та Втіха”. У цієї чудової афонської ікони приголомшлива історія, і, як нам відомо, наш монастир — єдиний, їй присвячений. Ми і архітектурний стиль обрали афонський.

Там, де ми будуємо, не було власне монастиря, але в XVII–XIX сторіччях земля була монастирською. Це чудове, гарне й дуже благодатне місце. Нині умови важкуваті, але по милості Цариці Небесної будівництво потихеньку рухається.

Цього тижня православні люди відзначають Великдень. У зв’язку з цим світлим святом скажіть, будь ласка, що-небудь нашим читачам.

— Уявіть: все життя ми живемо на чужині, вдалині від нашої Небесної батьківщини, від нашого Небесного Отця. І ось настав день, в який ми всі —  ті, хто досяг і початківці, ті, хто постили й не постили — потрапляємо в повноту всього найпрекраснішого, що в звичайному житті зустрічається в найбільш мікроскопічних крупинках.

Ми потрапляємо в обійми Отця, в радість, світло, любов. Це і є Великдень. Нарешті немає смерті, немає страху. Я бажаю всім нам якомога довше утримувати в душі пасхальний настрій і ніколи не забути, що «ніщо не розлучить нас від любові Божої». І хай буде завжди з вами благословення Цариці Небесної — Втіхи нашої та Відради.

Джерело

(Ви можете також відвідати російськомовну і англомовну частини сайту N.E.W.O.D.)

Wayfarer

Wayfarer

0 0 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
1 Коментар
Старіші
Новіші Найпопулярніші
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
trackback
Виховання серця, а не тренування волі | N.E.W.O.D
14 днів тому

[…] Проте дві речі залишаються в нас непохитними: це воля та серце. Та потаємна серця людина, про яку говорить […]

Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial
1
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial
1
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x