Чуже горе й ми

Як допомогти людям, які не бажають ні їсти, ні спати, ні думати, ні жити, втративши близьку людину?.. якщо померла дитина?..

– На такі питання краще відповідати фахівцям-психологам. Але якщо така людина виявилася поряд із тобою, а ти не психолог, існує віками перевірений спосіб, описаний у Новому Завіті: «…плачте з тими, хто плаче» ¹Рим. 12:15.

По суті, кожен із нас так чи інакше надає психотерапевтичну допомогу своїм близьким. Ми втішаємо один одного, прагнемо підтримувати тих, кому зараз погано, щось для цього говоримо та робимо.

Форми такої допомоги можуть бути різними, але неодмінною умовою є щира участь у чужій біді. Щоб допомогти, треба взяти на себе частину чужого болю, відчути його як свій власний, заплакати з тим, хто плаче не просто «за компанію», а через те, що ти реально увійшов у чуже горе, прийняв його як – своє, і тепер тобі теж від нього боляче.

Щоб допомогти, треба взяти на себе частину чужого болю, відчути його як свій власний, заплакати з тим, хто плаче не просто «за компанію», а через те, що ти реально увійшов у чуже горе, прийняв його як – своє, і тепер тобі теж від нього боляче.

Це важко, на це здатен далеко не кожен, але без такої щирої участі про якусь допомогу не може бути і мови.

Втрата дитини – найстрашніше горе для матері. І той, хто хоче надати їй допомогу в такій ситуації, повинен чітко розуміти, що для цього йому доведеться прийняти частину цього страшного горя в своє серце, плакати, брати участь у чужому стражданні, тобто – спів-страждати.

Якщо ж такої готовності немає, а бажання допомогти є, то краще просто молитися про потерпілих, просити Господа втішити їх, зміцнити їхній дух. Адже молитва, це теж – допомога.

Чи є якась можливість утішитися? Що це має бути – читання Біблії, участь у Таїнствах?

– Давати поради людям, які втратили найдорожче, має моральне право лише той, хто сам пережив подібну трагедію та знайшов втіху в чомусь, наприклад – у читанні Біблії, або в Таїнствах.

Я такого досвіду не маю, тому нічого не можу сказати. Тут, на мій погляд, не стільки слова потрібні, скільки особиста участь, не стільки говорити треба, скільки – слухати, вбирати в себе почуте, і просто – бути поряд із людиною. Так, щоб вона могла поплакати в тебе на плечі й знати, що ти не говоритимеш всякі розумності, а просто поплачеш із нею разом.

А радити щось от так – здалека, з боку, на мій погляд, дуже сумнівне заняття.

А чи зможе звичайний священник утішити в такому горі?

– «Звичайний» – навряд чи. А от досвідчений, чуйний, здатний до співпереживання чужого горя – так, зможе.

У Новому Заповіті є дивні слова: «Бог усякої втіхи, Який втішає у всякій скорботі нашій, щоб і ми могли втішати тих‚ хто перебуває у всякій скорботі‚ тією втіхою, якою Бог утішає нас самих» ²2 Кор. 1:3,4.

Тут виражена дуже важлива думка: виявляється, втішити може лише той, хто сам пережив скорботу, отримав втіху від Бога й тепер здатен нею поділитися з іншими страждальниками. Якщо священник має такий особистий досвід скорботи та втіхи в ній, тоді він може й інших утішити. Він і в Біблії знайде місця, які допоможуть пережити горе.

Саме ж по собі священство ще не робить людину здатною до допомоги в таких бідах. Це приходить не відразу і не до кожного.

Чому Бог відбирає дітей? На що спертися при такій втраті людині?

– Дивна постановка питання. Тут Бог уподібнюється чиновникам з органів опіки, які відбирають дітей у батьків з тих або інших причин, які можна розглядати і оскаржити в разі несправедливого рішення. Але де в Євангелії ми бачимо, щоб Христос відбирав дітей у батьків? Навпаки – Він повертає начальникові синагоги його дочку, воскрешає цю дванадцятирічну дівчинку, яку забрала смерть, повертає Наїнській вдові її померлого сина.

Дітей забирає не Бог, а смерть. У Священному Письмі смерть прямо названа – ворогом Христовим: «Останній же ворог знищиться – смерть» ³1Кор. 15:26.

Якщо говорити зовсім коротко, то смерть увійшла до світу через гріх, тобто – через вільне ухилення людини від добра.

І коли сьогодні гинуть діти, наївно було б адресувати Богові докори в їх смерті. Дітей вбиває не Бог, а злість дорослих людей, їхня безвідповідальність, безвідповідальне ставлення до своїх обов’язків, байдужість і жорстокосердість.

Дітей вбиває не Бог, а злість дорослих людей, їхня безвідповідальність, безвідповідальне ставлення до своїх обов’язків, байдужість і жорстокосердість.

В одних випадках Бог захищає дітей від наслідків гріховної поведінки дорослих і відводить біду, що вже назріла, у других – ні.

Чому так – нам зараз не дано знати. Але не Бог відбирає дітей у батьків. Про це треба знати й твердо в це вірити. Бо інакше, можна позбавити себе останньої опори та втіхи у своєму горі.

Якщо Бог уявляється людині ворогом, Який забирає дітей, кому ж можна на Нього поскаржитися, хто захистить тебе від Нього? Такий хід думок – вірний шлях до безумства.

Віруюча людина взагалі сприймає смерть інакше, ніж атеїст. Там, де невіруючий бачить повне і остаточне припинення буття, для християнина через віру відкривається світло нового життя, набагато кращого, ніж земне.

Там, де невіруючий бачить повне і остаточне припинення буття, для християнина через віру відкривається світло нового життя, набагато кращого, ніж земне.

Християнство стверджує, що людина на землі – мандрівник, і земне життя є тільки шлях додому, а смерть – лише короткочасна розлука. Скоро всі ми знову зустрінемося у своєму домі.

Тому апостол сказав: «бо не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнього» ⁴Євр.13:14. Тільки дай Бог, щоб зустріч там зі своїми рідними не була затьмарена нашими поганими вчинками, але була радісною, щасливою.

Як продовжити жити, радіти, дякувати, якщо в серці образа на Бога, якщо внутрішньо докоряєш Йому в жорстокості та несправедливості?

– Ніяк. З образою в серці взагалі неможливо радіти. А з образою на Бога – тем більше. Це тупиковий шлях, яким би не було величезним горе.

Радіти життю можна лише здолавши образу.

Радіти життю можна лише здолавши образу.

Якщо ми ображені на близьку людину, найвірніший спосіб зберегти цю образу назавжди – припинити з нею усіляке спілкування. Але якщо ми хочемо примиритися, простити їй і жити далі без цього в серці, ми йдемо до неї і кажемо: «Ти мене образила, але я не хочу рвати з тобою стосунки. Давай вирішувати, як жити далі». І дуже часто в такій розмові раптом з’ясовується, що людина зовсім не хотіла вас скривдити, що ви їй теж дорогі й вона готова зробити все, щоб ви знову були разом. Подібний досвід, напевно, є в багатьох.

За ситуації, коли людина образилася на Бога, усе йде приблизно так само. Якщо хочеш назавжди залишитися з цією образою та довести себе до хвороби, безумства чи самогубства – розірви стосунки з Богом назавжди, вважай Його жорстоким тираном і катом. Але якщо хочеш повернути собі радість буття – звернися до Нього в молитві.

Якщо хочеш назавжди залишитися з цією образою та довести себе до хвороби, безумства чи самогубства – розірви стосунки з Богом назавжди, вважай Його жорстоким тираном і катом. Але якщо хочеш повернути собі радість буття – звернися до Нього в молитві.

 Говори Богові все, що тебе обтяжує, виговори Йому увесь свій біль, обурюйся, тільки – не розривай стосунки з Ним, не відвертайся від Нього. Адже і праведний Іов поводився так само, коли його діти загинули й сам він втратив усе, що мав: «Бог відкинув мене й обклав мене Своєю сіткою. Ось, я кричу; образа! і ніхто не слухає; волаю, і немає суду. Він перекрив мені дорогу, і не можу пройти, і на шляхи мої поклав темряву. Стягнув з мене славу мою і зняв вінець із голови моєї. Зовсім зруйнував мене, і я відходжу; і, як дерево, Він відкинув надію мою» ⁵Іов 19:6-10.

Нехай і твоя молитва буде з гнівом і образою, але все одно вона зв’язує тебе з Богом. Не рви цю ниточку і тоді Бог зможе за неї витягнути тебе з цього страшного стану. Невже ж слід визнати непристойним питання – чому загинула дитина, яка була головною радістю твого життя, і як тобі жити далі з цією втратою?

Мені здається, слід обов’язково звертатися до Бога, навіть з образою на серці. Адже відповідь може отримати тільки той, хто запитує.

Олександр Ткаченко