Дофамінове покоління

Інтерв’ю з професором Ганною Лембке. Ганна Лембке – доктор медичних наук, американський психіатор, спеціалістка з опіоїдної епідемії у США, працює в клініці з дослідження залежності при Стенфордському університеті. У 2020 році знялася в документалці від Нетфліксу The Social Dilemma про небезпеку соціальних мереж.

_____________________________________________________________________________________________________

Якщо ви належите до тих, хто нав’язливо перевіряє електронну пошту, або помічаєте в себе або оточуючих поведінку, що прямо вказує на якусь залежність, знайте, що в цьому немає нічого незвичайного.

Навпаки, залежність це характерна риса нашої сучасної культури. Принаймні, так стверджує Анна Лембке, професор у галузі психіатрії Медичного факультету Стенфордського університету (США) та керівник Клініки лікування залежностей при Стенфордському університеті. Кваліфікацію Лембке в галузі наркології визнано численними організаціями, які запрошують її обіймати посади в радах директорів, а також світовими ЗМІ, які регулярно надають їй слово.

Цілком ймовірно, що ви бачили її виступ в одному з дуже цікавих документальних фільмів Netflix “Соціальна дилема” або “Просто випий таблетку: ксанакс”.

Наша онлайн бесіда відбулася з нагоди виходу її книги «Дофамінове покоління» (видавництво Патакіс, переклад П. Георгіу), в якій вона розповідає про серйозний дисбаланс, який викликає надлишок дофаміну в нашому мозку. Особливу увагу Лембке приділяє цифровим наркотикам та захисту наших наймолодших громадян.

*   *   *

– Давайте спершу скажемо декілька слів про Вашу книгу.

– По суті, в книзі досліджується те, що я називаю «парадоксом достатку», а саме те, як достаток сам по собі стає стресом для нас, людей.

…достаток сам по собі стає стресом для нас, людей.

Ми живемо у безпрецедентну епоху людської історії, це дофамінове покоління. Ми задовольнили всі основні потреби, необхідні для виживання, і навіть більше, причому настільки, що практично будь-яка людська діяльність стала чимось на кшталт наркотику, тобто стала більш потужною, ряснішою, сильнішою, більш оригінальною та доступнішою.

У результаті всі ми стали набагато вразливішими для залежностей, але при цьому стали ще менш щасливими.

У результаті всі ми стали набагато вразливішими для залежностей, але при цьому стали ще менш щасливими.

Основна ідея «дофамінового покоління» полягає в тому, що постійна стимуляція, яку ми отримуємо від наркотиків-психостимуляторів, а також цифрових наркотиків, що змушують наш мозок реагувати певним чином, за своєю суттю, робить нас більш пригніченими, більш тривожними, схильними до самогубства, більш неуважними, нездатними спати… цей список ви можете продовжити самі. Це відбувається лише на рівні фізіології.

Справа не в тому, що ми стали лінивішими або дратівливішими ніж попередні покоління. По суті, ми відчуваємо невідповідність між улаштуванням нашої природи та створеним нами сучасним навколишнім середовищем, що ускладнює наше існування.

– Давайте заглибимося в цю проблему та спочатку розглянемо «погані новини». У своїй книзі ви кажете, що 70% смертей у світі обумовлені керованими поведінковими факторами ризику, такими як куріння, малорухливий спосіб життя та дієта. Це звучить лякаюче.

– Можна сказати, що ми досягли переломного моменту в розвитку людства, коли ми самі доводимо себе до смертельного результату. Вперше за багато поколінь у США люди вмирають у молодшому віці, ніж їхні батьки, бабусі та дідусі.

І трьома основними причинами смерті є передозування наркотиків, алкоголізм, хвороби печінки, а також самогубство. Ми назвали їх «смертю від безвиході». Тепер зрозуміло, що наші споживчі звички, а також доступ до наркотиків, що викликають сильну залежність і певну поведінку, є причиною нашого самознищення. Пошук рішень цієї проблеми – питання життя та смерті.

– Що говорить про дофамін наркологія?

– Дофамін — це хімічна речовина, що виробляється в нашому мозку. Це нейромедіатор, який має основне значення для отримання задоволення, винагороди та мотивації. Можливо, він навіть більш важливий для мотивації, ніж для самого задоволення.

Дофамін бере участь у всіх цих процесах, і саме він змушує нас рефлекторно, не замислюючись, прагнути задоволення й уникати болю.

Раніше дофамін дуже допомагав нам пристосуватися до світу до безперервних небезпек, але в сучасному світі надлишку матеріальних благ він нам зовсім не допомагає.

Раніше дофамін дуже допомагав нам пристосуватися до світу до безперервних небезпек, але в сучасному світі надлишку матеріальних благ він нам зовсім не допомагає.

– Чи можете ви пояснити механізм його дії?

– Ми створені для того, щоб наполегливо працювати для отримання винагороди, а потім як помірну винагороду отримати трохи дофаміну, який, якщо що, просто поверне баланс «задоволення-страждання» на місце.

Але натомість ми маємо безпрецедентний доступ до майже нескінченної кількості потужних винагород, які призводять до величезних викидів дофаміну. Щоб впоратися з цим, наш мозок регулює передачу дофаміну, знижує його вироблення та блокує роботу постсинаптичних дофамінових рецепторів.

Він навіть не знижує його до вихідного рівня, а опускає його нижче за цей рівень, до стану, коли ми відчуваємо дефіцит дофаміну.

При повторному впливі через деякий час ми ніби застрягаємо у цьому дофаміновому дефіциті й ходимо з балансом «задоволення-страждання», що зміщений у бік страждання.

Тепер ми змушені вживати наркотики не для того, щоб отримати «кайф» і відчути задоволення, а для того, щоб знайти баланс і почуватися нормально.

А коли ми не вживаємо наркотики, то відчуваємо всі класичні симптоми позбавлення будь-якої речовини, яке викликає залежність, такі як тривога, дратівливість, безсоння, депресія та сильний потяг.

І я думаю, що це пояснює, чому рівень тривоги, депресії, самогубств, хронічного болю зростає у всьому світі й особливо у багатих країнах.

Незважаючи на те, що доступ до лікування психічних розладів став ширшим, ніж будь-коли в історії людства, і незважаючи на те, що проблеми психічного здоров’я зазнають дедалі більшої дестигматизації, сьогодні ми виписуємо більше антидепресантів, більше гіпнотиків, більше стабілізаторів настрою та більше препаратів для концентрації уваги, ніж будь-коли раніше.

І все ж люди стають все більш розсіяними, депресивнішими, дедалі тривожнішими. Отже, в якомусь сенсі ми втрачаємо щось фундаментальне в тому, що потрібно робити зі зростаючим рівнем лиха, з яким ми стикаємося.

– Дозвольте поставити вам просте запитання, яке мучить багатьох людей: “Чому так важко впоратися з залежністю? Люди кидають палити й починають знову через десятиліття”.

У той момент, коли ми піддаємо свій мозок впливу наркотиків та дій, що мають стимулюючий ефект, таких як сигарети, ми радикально змінюємо свій мозок назавжди.

Тому навіть після багатьох років утримання від самого наркотику або будь-якої іншої наркотичної речовини, через цей феномен перехресної залежності й той факт, що всі наркотики працюють через один і той самий кінцевий загальний шлях, при повторному контакті з ними ми, по суті, знову активуємо ці ланцюги залежності.

Це схоже на те, якби в багатті горіла маленька жаринка, а ви не знали б, що вона у вас є. І раптом ви підносите сірник, і відразу починається пожежа. Щось подібне відбувається й у нашому мозку. Ми можемо придушити ці запалені контури, але не можемо змусити їх зникнути. Вони дуже легко розгоряються знову при простому впливі, що робить залежність хронічним захворюванням, яке іноді пом’якшується, іноді рецидивує.

Ми називаємо її [залежність] хворобою з різних причин, головна з яких полягає в тому, що вона викликає реальні, постійні та незворотні зміни в мозку.

Ми називаємо її [залежність] хворобою з різних причин, головна з яких полягає в тому, що вона викликає реальні, постійні та незворотні зміни в мозку.

Звичайно, це не повинно відштовхувати нас від необхідності лікування. Просто воно вимагає довічних інвестицій у роботу з підтримки здоров’я.

Мій колега Едді Салліван, який працює в Стенфорді, вивчав, що відбувається в мозку людей у міру їхнього одужання. Він виявив, що, можливо, ділянки, які були змінені або зруйновані внаслідок залежності, ніколи не повертаються, але ми можемо змінити їхній напрямок та створити навколо них нові нейронні мережі.

Головне — продовжувати стимулювати нові нейронні мережі одужання, щоб вони не розпалювали старі мережі залежності.

– Чи помиляюся я, вважаючи, що більшість людей сьогодні залежні від соціальних мереж та смартфонів?

– Зовсім ні. Ми маємо повне право сказати, що наші цифрові пристрої та цифрові медіа за своєю суттю викликають залежність. Вони є наркотиками. І ми знаємо це завдяки дослідженням візуалізації мозку, які показують, що і наркотики, і алкоголь, і цифрові медіа запускають той самий шлях «винагороди». Ми знаємо, що при цьому відбувається викид дофаміну та запускається той самий шлях «винагороди».

Здоровий глузд і простий погляд на навколишню поведінку підкажуть нам, що ми використовуємо ці пристрої та Інтернет нав’язливим чином, який не завжди відповідає нашим цілям та цінностям.

Здоровий глузд і простий погляд на навколишню поведінку підкажуть нам, що ми використовуємо ці [цифрові] пристрої та Інтернет нав’язливим чином, який не завжди відповідає нашим цілям та цінностям.

Я думаю, що кожен із нас може пригадати, як ми сідаємо за пристрій і проводимо в ньому більше часу, ніж збиралися, або робимо те, що не збиралися робити. Ми тільки зараз починаємо розуміти, яку серйозну ціну ми платимо за ці цифрові наркотики в нашому житті.

Я вважаю важливим відзначити, що хоча спиртне і викликає залежність, більшість людей, які вживають алкоголь, не є залежними. Вони знаходять спосіб помірного вживання чи керування ним. Те саме можна сказати і про цифрові наркотики. У більшості людей, які вживають цифрові наркотики, з часом з’являються ознаки нав’язливого надмірного вживання. Але більшості з них потім вдається змінити курс.

Однак 10–15% населення настільки глибоко поринають у надмірне споживання цифрових медіа, що у них розвивається справжня залежність від них. Ми спостерігаємо це у нашій клінічній практиці. Люди приходять з важкою депресією, з тривогою, не можуть спати, не дбають про себе, не приділяють уваги дітям, не вкладаються у свою сім’ю, не виконують своєю роботу, не дбають про своє фізичне здоров’я, бо їх затягує вир цифрової медіазалежності.

– Що ми можемо зробити, щоб позбавитися цифрової залежності?

– Я зосередилася головним чином на тому, що ми особисто можемо зробити у світі, який перевантажений дофаміном. Ми знаходимося в тій точці людської історії, коли, незалежно від правил, ми знаємо, що можемо отримати доступ до багатьох видів наркотиків, що викликають залежність.

Навіть якщо доступ до них магічним чином буде ліквідовано, то на їхнє місце прийдуть нові наркотики. Тому я вважаю, що наше головне завдання зменшити схильність до надмірного споживання всього, що обіцяє викид дофаміну.

…наше головне завдання зменшити схильність до надмірного споживання всього, що обіцяє викид дофаміну.

Однак це не означає, що відповідальність має лежати виключно на людині. Очевидно, що це є проблемою суспільства. Починаючи зі шкіл і закінчуючи компаніями, які виробляють ці цифрові наркотики та отримують від них прибуток, а також урядом. Всі зобов’язані об’єднатися та спільними зусиллями спробувати вирішити цю проблему.

Допомогти окремим людям, допомогти батькам та, найголовніше, захистити дітей. Тому що діти дуже вразливі як з точки зору їхнього когнітивного розвитку, так і у зв’язку з підвищеним ризиком залежності, якому вони наражаються, коли стикаються з сильнодіючими наркотиками в ранньому віці.

– Говорячи про дітей, я мушу визнати, що для багатьох батьків залежність є найбільшим випробуванням.

– Я сама є матір`ю трьох підлітків і чудово розумію, про що ви кажете. Однією з головних причин, які спонукали мене написати цю книгу, було бажання допомогти батькам підготуватися до прийняття відповідних рішень.

По-перше, важливо відкинути рамки сучасного батьківства і подивитися на нього через низку історичних подій, які можна віднести ще до Фрейда. Сьогодні батьки привчені до того, що вони мають бути друзями своїх дітей і намагаються, щоб їхні діти відчували себе якнайкомфортніше, не відчували тривоги та не отримували психологічних травм.

Усі говорять про травми, і багато хто з нас, батьків, виявляють надмірну обережність, побоюючись, що ми можемо створити горезвісну травму в наших дітей, яка, як нам кажуть, потім позначиться на їхньому дорослому житті.

Таким є контекст, у якому ми покликані виховувати наших дітей у нашому, перевантаженому дофаміном, світі.

Я думаю, що перше, що ми повинні усвідомити, є те, що наше завдання як батьків не полягає в тому, щоб дружити з нашими дітьми, особливо коли вони ще маленькі. Наше завдання – дати нашим дітям інструменти, необхідні для успішного життя у дорослому світі.

…наше завдання як батьків не полягає в тому, щоб дружити з нашими дітьми, особливо коли вони ще маленькі. Наше завдання – дати нашим дітям інструменти, необхідні для успішного життя у дорослому світі.

І один із способів зробити це — переконатися, що наші діти стикаються з достатньою кількістю труднощів, щоб навчитися правильним стратегіям у ранньому віці, щоб згодом, коли вони зіштовхнуться з труднощами, вони змогли впоратися з проблемами, які життя обов’язково поставить перед ними.

Оскільки це світ безмежної розкоші, те, що я хочу запропонувати, застосовується навіть до найбідніших з бідних, оскільки навіть вони сьогодні мають у своєму розпорядженні більше коштів й мають більший доступ до розкішних товарів для відпочинку, ніж будь-коли раніше.

По суті, нам необхідно створити світ усередині світу, в якому ми захищатимемо наших дітей. Я використовую слово “захищати”, тому що воно змінює сенс дії.

Ми не відмовляємо нашим дітям у доступі до смартфонів, Інтернету, відеоігор та соціальних мереж. Насправді ми захищаємо їх від цих високостимулюючих цифрових наркотиків, щоб не вводити їх мозок у стан дофамінового голодування, і щоб вони могли впоратися з багатьма реальними труднощами, такими як самотність і нудьга, за підтримки сім’ї та суспільства, щоб вони могли навчитися стратегіям подолання, які не ґрунтуються на втечі в ці моделі поведінки, що пов’язані з пошуком задоволення.

Ми не відмовляємо нашим дітям у доступі до смартфонів, Інтернету, відеоігор та соціальних мереж. Насправді ми захищаємо їх від цих високостимулюючих цифрових наркотиків, щоб не вводити їх мозок у стан дофамінового голодування, і щоб вони могли впоратися з багатьма реальними труднощами, такими як самотність і нудьга, за підтримки сім’ї та суспільства, щоб вони могли навчитися стратегіям подолання, які не ґрунтуються на втечі в ці моделі поведінки, що пов’язані з пошуком задоволення.

– Що це означає на практиці?

– Насамперед, що стосується цифрових наркотиків, я вважаю, що дитина до дванадцяти років не повинна мати власного пристрою з доступом до Інтернету. Для цього справді немає жодних підстав.

• Якщо ви турбуєтеся, що дитині потрібно зателефонувати вам в екстреному випадку, купіть їй розкладний телефон без доступу до мережі.
• Далі, ми повинні докласти максимум зусиль для створення домашньої обстановки простору, вільного від екранів. Погодьтеся, не треба ставати луддитами [залежними від ігор], але варто дуже відповідально ставитися до схильності наших дітей до цього впливу.
• Кількість та частота мають значення. Чим більше діти піддаються цьому впливу і чим більше часу вони проводять у ньому щодня, тим більша ймовірність того, що в їхньому мозку відбудуться ті зміни, які роблять їх уразливими до навантаження дофамін, що призводить до стану дефіциту дофаміну. Це тривожність, дратівливість і, особливо в дітей, багато видів антисоціальної поведінки, такі як грубе спілкування з оточуючими або неучасть у сімейних справах. Така поведінка виникає, коли вони надто багато часу перед екранами.

Часто батьки приходять із бажанням відірвати своїх дітей від пристроїв, але самі постійно сидять за екранами.

• Тому нам необхідно моделювати поведінку, яку ми хочемо бачити у своїх дітей. Ми повинні залишити роботу вдома та виробити свого роду цифровий етикет, коли ніхто не користується пристроями, наприклад, під час їжі чи пізно увечері.

Діти повинні відірватися від своїх пристроїв та почати звертати увагу на те, що відбувається у світі.

І якщо ми не моделюватимемо це і не вимагатимемо цього від нашого сімейного кола, то ми не зможемо розвинути потрібні нам якості.

Нарешті, нам необхідно використовувати покликання, закладене в нашому тілі, пропонуючи дітям виконувати фізичну роботу, яка принесе користь сім’ї чи суспільству. Зрештою, тіло є нашою складовою, чи не так?

Ми не можемо вдавати, ніби ми є одним тільки мозком, який не пов’язаний із тілом.

• Дітям необхідно гуляти на свіжому повітрі, займатися спортом та фізичними вправами.
• Їм потрібно робити речі, які нудні й важкі та повторюються регулярно і які їм байдужі, недорогі. Їм має бути нудно, щоб вони мали можливість творчо подумати про те, як розважитися.

– Я вважаю, що те, що ви описуєте, має глобальні масштаби. Це відбувається всюди. Іноді я почуваюся дуже песимістично, але, прочитавши Вашу книгу, я менше турбуюся, бо відчуваю, що в наших силах відновити рівновагу в нашому житті.

– Так, безумовно. Я думаю, що одна з найчудовіших речей, яку ми маємо як людські істоти, — це здатність адаптуватися практично до будь-якої ситуації. Ми маємо здатність бачити, що відбувається з нами насправді, і вміти розпізнавати все те прекрасне, що відбувається.

Я завжди люблю відзначати, що у технологіях є багато позитивного. Без них ми з вами не змогли б вести цю розмову. Але зараз ми бачимо й темну сторону, і люди починають говорити і думати про те, як ми можемо впоратися з негативними наслідками використання технологій, незалежно від того, чи є вони навмисними чи ні, щоб зрештою виробити здоровіші стосунки з ними.

Джерело

(Ми поза політикою! Запрошуємо відвідати наші англомовну і російськомовну частини сайту N.E.W.O.D. Можливо, ви знайдете там багато цікавого)