Неправильно, коли діти причащаються без батьків

У нашому храмі з кожним роком все більше дітей: діти різновікові. Саме тому частина батьків приходить з дітьми відразу на службу, другі – до середини служби: одні діти ходять на заняття, другі – не ходять, тобто все відбувається по-різному. І мені б хотілося озвучити певні загальні принципи, щоб у всіх було розуміння того, що таке служба, що таке Євхаристія.

Перше, на що хотілося б звернути вашу увагу: я думаю, дуже неправильно, коли діти причащаються без батьків. Це стає не дуже хорошою традицією – просто приносити дітей до причастя.

…дуже неправильно, коли діти причащаються без батьків. Це стає не дуже хорошою традицією – просто приносити дітей до причастя.

А що при цьому з дитиною відбувається? Як вона це осмислює для себе емоційно, адже по-іншому дитина розуміти це не може?

Виходить, що Причастя Святих Христових Тайн для немовляти – це якийсь майже магічний акт: батьки думають, що якщо часто причащати дитину, то з нею все буде добре. Мені здається, це результат глибокого нерозуміння батьками того, що відбувається в храмі. Зрозуміло, що і діти, з роками, не розумітимуть сенсу Літургії.

Чи розуміємо ми, коли підносимо свою дитину до Святої чаші, навіщо це робимо? Напевно, хтось зможе відповісти:

– Щоб дитина з’єдналася з Христом, щоб Христос брав участь в її житті.

І це абсолютно правильно: і для дитини і для дорослого – це поєднання з Христом, щоб Христове життя і життя дитини були спільними. А що за цим йде?

Давайте далі розвивати цю думку – ми вручаємо життя нашої дитини Богові. Ну а далі що?

Ви розумієте, що в цей момент відбувається величезний ризик, який здійснює батько по відношенню до своєї дитини? У цей момент ми віддаємо свою дитину в руки Божі, роблячи її учасником Євангелія.

Проте себе разом із нею ми в руки Божі не віддаємо. Це дуже важливо усвідомити: якщо ми не приходимо до причастя разом із дитиною, не розділяємо його з нею, у цьому є якась невідповідність, неповноцінність.

Це дуже важливо усвідомити: якщо ми не приходимо до причастя разом із дитиною, не розділяємо його з нею, у цьому є якась невідповідність, неповноцінність.

Можливо, ми думаємо, що причастившись, дитина хворіти не буде? Чи живитиметься благодаттю й виросте доброю хорошою людиною? Чи з нею щось само по собі відбуватиметься: невідоме, містичне, що зробить її глибоко віруючою людиною без нас? Але це помилкове, недостатнє, усвідомлено не продумане і неповноцінне уявлення.

Дитина дійсно нічого не розуміє, навіть коли їй сім років, навіть у десять років вона майже нічого в цьому не розуміти. І думати, що само по собі в її думці, в її душі та серці щось відбувається без нас – це найбільша ілюзія.

Набагато зручніше, якщо діти причащаються окремо, але ж діти бачать, як батьки не причащаються. Це дуже серйозна річ: це означає те, що ми уявляємо собі як спільне життя залишається декларативним і тільки.

Ми потім можемо скільки завгодно пояснювати дітям, що Причастя – це істинне Тіло й Кров Христові, хоча взагалі це нікому не зрозуміло. А тим більше дітям. Вони сприймають усе зовсім по-іншому, передусім, емоційно: у них працюють очі, вуха в цей момент, їм важливо, що на них звертають увагу.  І в цей важливий момент батьки виявляються просто тими, хто їх підносить.

Вони не розділяють емоційну радість дитини, і ця радість не йде разом із ними додому. Ось вони причастилися разом і з цією радістю повертаються додому, разом переживають цю радість спільного причастя – цього всього немає, а це і є найголовнішим. Це те, що дітей вчить тому, що таке Причастя, що таке віра – що таке розділити своє життя з Христом. По-другому донести це до дітей буває дуже складно.

Тому перше, на що я хочу звернути вашу увагу, дорогі батьки, давайте у нас такого не буде, і батьки причащатимуться разом із дітьми.

Звичайно, іноді доводиться йти на компроміси. Момент підготовки в дітей і батьків різний, і частота причастя може бути різна, я згоден. Я розумію, що не завжди батьки й діти можуть причащатися разом, але це не повинно стати правилом.

…не завжди батьки й діти можуть причащатися разом, але це не повинно стати правилом.

Я проти того, щоб вони причащалися разом тільки як виняток.

Головне – прагнути, щоб сім’я причащалася разом, заради цього можна в чомусь послабити і піст, і зовнішню підготовку до Причастя, але не внутрішнє благоговіння, стан страху Божого. Головне – це спільне життя, і тут воно має бути спільним.

Нашим багатодітним сім’ям ми дозволяємо приїжджати не на початок Літургії, але й не в найостанніший момент. Можна приїхати до кінця служби, але все-таки не до самого Причастя.

Для нас дуже важливо, щоб діти з усією сім’єю якийсь час побули на Літургії в спокійному стані, щоб не було метушні, щоб усі побачили красу храму, послухали спів, щоб для всіх цей, нехай нетривалий час, став часом молитовного благоговійного стану.

Дуже прошу: не приходити в останню мить до Чаші. Батьки самі повинні визначити, яка частина Літургії для їхніх дітей прийнятна.

Дуже прошу: не приходити в останню мить до Чаші. Батьки самі повинні визначити, яка частина Літургії для їхніх дітей прийнятна.

Можливо, це здасться дивним, але я проти того, щоб дітей обов’язково причащали на кожній Літургії. Як це іноді відбувається?

Приїхали в сум’ятті, посварилися всі з ранку, доїхали до храму до кінця служби, швидко причастили й пішли. Я цього не розумію: на Літургії ніхто не був, до неї не готувався. Сум’яття, метушня. Тільки б причастити.

Це теж здається мені найбільшою помилкою: коли все відбувається як механічна дія – є немовля і його потрібно кожного тижня причащати. Чому? Навіщо? Ці питання не задаються.

І якщо це відбувається як подолання якихось страшних перешкод, не потрібно такого. Дитина, яку так причащають, кричатиме, вириватиметься, тому що батьки приїхали в знервованому, озлобленому стані. У такому стані не потрібно приходити до храму. Ось так причащати – не потрібно. Нехай ми причащатимемося не кожної неділі, але нехай це буде сімейний, нормальний, спокійний похід у храм.

Якщо ми самі боїмося причащатися в осуд, то навіщо ж дитину причащати в такому стані?.. Що ж ми робимо?.. Думаємо, що вона безгрішна, і їй нічого не буде?.. Ні, буде.

Це не означає, що Господь засуджуватиме дитину, але ми понесемо відповідальність за те, що принесли дитину в такому стані, і вона прийняла Причастя як акт насильства над собою. Чи потрібно це? Ні, це шкідливо.

Протоієрей Олексій Умінський

(Ми поза політикою! Запрошуємо відвідати наші англомовну і російськомовну частини сайту N.E.W.O.D. Можливо, ви знайдете для себе корисне і цікаве)