Слова прощення – дитячий шантаж чи смирення?

«Матусю, вибач мені!» – ридає п’ятирічна дочка, яка стоїть поряд зі мною і промовляє слова прощення.

А я стискаю зуби і розумію, що зараз її відшльопаю. Насилу стримую себе, прошу: «Лізо, будь ласка, піди, я зараз не можу тебе пробачити!»

Мене просто трясе від гніву – щойно ця дівчинка валялася на підлозі, била руками й ногами та методично кричала: «Маша – дурна! Вона зламала мою іграшку!..» Тридцять хвилин. Чи година? А може, вічність?

У кутку тихо схлипує Маша, яка вже сто разів теж просила прощення і в Лізи, і в мене. Але це не допомагало. Дикі крики ридаючої Лізи розносилися, напевно, по всьому під’їзду. Вона розбудила однорічну сестричку. Розшпурляла все, що попало під руку.

І тут я починаю лютувати. Моє терпіння, далеко не ангельське, лопається з тріском: це я кидаю в раковину ложки зі столу. Ліза трохи відкриває одне залите сльозами око та стежить нишком.

Після того, як я ривком піднімаю її з підлоги і надаю ляпанцем потрібний напрям, Ліза змінює тему плачу. Тепер ці стогони йдуть під гаслом: «Пробач, матусю! Ти не можеш не вибачити мені, це гріх!»

А я не можу вибачити! Бо все ще кипить усередині. І тому, що я розумію, що зараз вона не просить прощення. Вона мене шантажує ним. Вона хоче, щоб усе стало добре, щоб я перестала злитися, щоб світ повернувся до свого звичайного стану. І тільки тому їй треба почути від мене заповітні слова: «Гаразд, я тебе прощаю, все добре!»

Слід сказати, що найчастіше вона виривала в мене ці слова. І настільки потім звикла до того, що слова «вибач мені» потрібні для того, щоб «усе стало добре», що стала казати їх із приводу й без.

Вона казала їх разів сто на день – про всяк випадок. Якщо хтось отримав двійку, вона казала «вибач мені». Якщо хтось поруч впав, вона теж казала «вибач мені», хоча була зовсім ні при чому. Вона казала ці слова, коли розбивалася чашка, коли в мене боліла голова, коли її зраджували друзі. Вона, ображалася на них, розуміла їхню неправоту, але просила прощення. І це зовсім не стосувалося смирення, про яке так люблять розмірковувати всі, кому не лінь. Ці слова перетворилися в Лізи на магічну формулу.

Дитяча тривожність поєдналася дивним чином із церковною риторикою: «Раптом, якщо я не попрошу прощення, станеться щось погане?»

І нам довелося боротися зі словами «вибач мені». «За що?» – запитувала я і вимагала відповіді. Відповідь мала бути максимально чіткою і конкретною. Бо просити прощення загалом чи про всяк випадок легше, ніж за дійсно щось конкретне, за якусь провину, за справжню провину.

Бо самому проханню про прощення повинні передувати душевні зусилля, усвідомлення своєї неправоти, свого промаху, хиби.

Бо просити прощення загалом чи про всяк випадок легше, ніж за дійсно щось конкретне, за якусь провину, за справжню провину. Бо самому проханню про прощення повинні передувати душевні зусилля, усвідомлення своєї неправоти, свого промаху, хиби. 

Саме тому найчастіше по-справжньому важко просити прощення відразу, в запалі.

Справжнє прощення приходить і після якогось переживання своєї образи: «От, мене тут образили, не зрозуміли, мені тут не те сказали, я найнещасніша у світі людина».

А чи така ти нещасна? А чи не ти образила? А чи в усьому ти була права? Час дає можливість зрозуміти й побачити себе з боку. Іноді досить і години, а іноді багатьох років, щоб попросити прощення щиро, по-справжньому.

Але в цій історії про дівчинку Лізу є ще одна сторона – шантаж прощенням. Коли тебе припирають до стінки «правильними словами» і вимагають прощення, до якого ти не готовий.

Але ж ти повинен простити! Ти ж християнин! Як тут бути? Простити, щоб залишитися християнином? Чи не простити та скоїти гріх?

З одного боку, ніколи не варто йти за намірами шантажиста, нехай навіть п’ятирічного, та заохочувати шантаж. З іншого, адже теж хочеться, щоб усе стало добре, щоб усі перестали ридати, а твоє «непрощення» лише провокує подальші ридання. І роздумувати в такій ситуації теж не виходить.

Зараз, коли пройшло вже років десять, а то й більше, коли Ліза стала велика та дивовижно-уважна, коли можна про все поговорити, я можу спокійно розмірковувати про те, що було.

Так, напевно, слід було сказати «прощаю», просто щоб заспокоїти дітей. А потім, коли вони прийдуть у нормальний стан, поговорити з ними. Обговорити ситуацію, розкласти по поличках.

Найчастіше до цього не доходило, просто тому, що дітей багато, мама одна, сил мало, щодня новий сюрприз: то забитий цілим рулоном паперу новий унітаз, то виламаний одвірок (як?! адже в домі одні маленькі дівчатка!!!), то чергова сварка та нічна бійка через гостре питання, чий мозок – Маші чи Лізи – кращий.

Напевно, потрібно було дійсно наполягати не на тому, що християнин повинен, ну просто-таки зобов’язаний, усіх прощати, а на тому, що людина вчиться прощати все життя, що простити – важко, іноді майже неможливо, що попросити прощення – це не те ж саме, що попросити морозива. І що не потрібно просити прощення про всяк випадок і просто так, щоб тільки задобрити того, від кого ти залежиш.

Але як би то не було, нам вдалося це зрозуміти й усвідомити, нехай не одразу. Поступово я навчилася менше злоститися на Лізу через її істерики.

Наприклад, після того, як одного разу під час дикого реву на підлозі Ліза, дивлячись, як я наливаю суп у тарілки, несподівано обірвала дикий виск і чітко вимовила «мені поменше», я, замість того, щоб розсердитися, розсміялася.

Ліза теж росла та розумнішала. І раптом виявилося, що ось ці от моторошні крики та непослух відійшли разом із дитячим лепетом і молочними зубками. І тепер ми можемо спокійно говорити про прощення, ми вчимося прощати один одного, ми виявилися однодумцями.

І це те, що радує й дивує мене завжди: виявляється, діти не завжди кричать і скандалять. Ні, вони зростають, вони розуміють тебе, сидять поруч і сміються, коли ти розповідаєш про те, як іноді вони поводилися, і кажуть: «Добре, що ми є один в одного».

Ганна Гальперіна

(Ми поза політикою. Запрошуємо відвідати наші російськомовну і англомовну частини сайту N.E.W.O.D. Можливо, ви знайдете там багато цікавого)