Казка для дітей. Калюжа

Після дощу, що йшов усю ніч, у міському парку з’явилася велика калюжа. Сонячні відблиски танцювали на поверхні води й навіть здалеку привертали до себе увагу. Калюжа була цим дуже задоволена.

— Я сяю, ніби сонце! Як же це напрочуд приємно! – поважно сказала вона. 

— У мені бачать своє відображення навіть хмари, що пливуть високо в небі! Я — особлива калюжа, і навіть не сперечайтесь про це! – Додала калюжа, коли звернулася берез, які, низько нахиливши гілки, намагалися розглянути в ній це щось «особливе».

— Я побачила багато калюж на своєму віку, — задумливо промовила найстаріша береза. — Ти така сама, як і всі інші. Зрештою, в тобі звичайна дощова вода.

Калюжа намагалася заперечити, але тут прилетіло два голуби, і приземлилися просто у воду. Вони почали пити, а потім весело хлюпатися та чистити свої пір’їнки. Калюжі просто перехопило подих від обурення.

— Геть, геть! – сердито закричала вона. — Я вам не якась звичайна калюжиця, в якій можна ось так полоскатися! Геть!

Голуби здивовано перезирнулися, змахнули крилами та й полетіли.

— Ось ще, що надумали – каламутити воду! — продовжувала бурчати Калюжа.

А береза ​​спитала: “Чого ж ти прогнала птахів? Вони ж були раді тобі!”

— А я тут не для того, щоб у мені полоскали свої ноги якісь нікчемні голуби! – гордовито заявила Калюжа. – Я відбиваю сонце! Подивися ж, чи ти не бачиш, яка я чудова? Як я виблискую та сяю, наче дорогоцінний камінь!

Вона ще не договорила, як раптом великий кудлатий пес підбіг до неї та налагодився було попити води, але Калюжа сердито бризнула йому прямо в очі: “Іди, бруднуля! Після тебе я геть-таки втрачу свій розкішний вигляд!

Пес ображено облизнувся та й побрів геть.

Берези, бачачи все це, сумно опустили свої гілки ще нижче.

Але Калюжа самовдоволено поглядала на всі боки, і їй було все одно, що думають про неї інші.

Увечері сонце сховалося, і Калюжа була вже ладна засмутитися, але тут на небі з’явилися перші зірки, і їхнє відображення у воді сподобалося їй навіть більше, ніж сонячний блиск.

– Я шматочок Всесвіту! Нехай невеликий, але все ж таки! .. Яке щастя – бути часткою всього цього зоряного світу! – Захоплювалася вона сама собою.

Наступного ранку сонце вийшло знову, й Калюжа знову засяяла.

День видався спекотний, і багатьом звіряткам, пташкам і козикам хотілося пити, вони наближалися до Калюжі, але вона всіх проганяла, переживала, як би хто не зіпсував її красу.

І все було б добре, якби раптом надвечір вона не виявила жахливу річ – після спекотного дня води в ній стало набагато менше. Як це не страшно було визнавати, але Калюжа розуміла – вона міліє! Цієї ночі її не тішили навіть зірки.

Вранці Калюжі стало зовсім ніяково — вона перетворилася на майже непомітну маленьку калюжку. Вітер висушував її дедалі більше.

– Ще трохи, і від мене нічого не залишиться … Як недовго я прикрашала собою цю місцевість! Чому доля до мене така несправедлива?! – заголосила Калюжа.

Почувши це, стара мудра береза ​​сказала:

— У тебе ще є трохи часу та кілька крапель води. Ти можеш змінити своє ставлення до інших, і віддати останні краплі тим, хто цього потребує.

Калюжа нічого не відповіла. Але вона всю ніч думала над цими словами.

Вранці зійшло сонце, а Калюжа стала настільки мала, що її вже ніхто не помічав. Але тепер вона переживала зовсім не про те, чи помічає її хтось, а про те, як би вчасно помітити когось, кому потрібна вода…

Вона дивилася на всі боки, але, на жаль, ніхто не пробігав повз неї та ніхто не прилітав. …

І тут вона побачила маленький тоненький паросток неподалік. Це була квітка, і в неї не вистачало сил розпуститися, бо вона засихала без води…

– Агов, друже, – обережно покликала Калюжа, – ти мене чуєш?

Квітка сумно кивнула. У неї вже не було сил навіть говорити.

– Я допоможу тобі. Почекай, дорогенька, потерпи трохи.

Розхвилювавшись, як ніколи, Калюжа сказала старій березі:

— Будь ласка, виконай моє прохання. Допоможи мені напоїти цю квітку. Нахили до мене свою гілку, занур у воду та перенеси її до квітки, і полий її.

— Але ж це твої останні краплі.

— Так, — відповіла Калюжа, –- я знаю.

Береза ​​опустила гілку в воду, зібрала листям краплі та полила квітку. Вода швидко ввібралася в суху землю.

Коли настав ранок, там, де ще два дні тому була велика Калюжа, тепер не залишилося навіть мокрої цятки. А недалеко від того місця, в тіні старої берези, розквітла чудова квітка яскравого синього кольору.

На її аромат прилетіла бджола, а довкола неї пурхали метелики. Її було помітно здалеку – і це не буде перебільшенням – стала таки окрасою всього парку.

А десь, у самому серці цієї квітки, у краплі вологи, що дає життя, дивилася на світ та сама Калюжа – і відчувала, що нарешті, вперше в житті, вона по-справжньому щаслива…

Ольга Новікова (Казьміна)

(Ще більше статей – на російськомовній частині сайту N.E.W.O.D.)