Провидіння. Два погляди на одне життя

Провидіння (промисел Божий, або промисл Божий, грец. πρόνοια, лат. Providentia) – це дія Бога, спрямована до найбільшого блага творіння взагалі, людини і людства в особливості.

Після творіння участь Бога в житті світу не припинилася. Його подальша турбота стала закономірним наслідком Його Премудрості та Благості.

Ось, наприклад, преподобний Іоанн Дамаскін пише про це так: «Один тільки Бог за природою благий і мудрий. І, як благий, Він промишляє, бо хто не промишляє, той не благий. Бо і люди, і нерозумні тварини в природі дбають про своїх дітей, і хто не дбає, той осуджується. А як мудрий, Він піклується про суще найкращим чином».

Бог завжди знає, що краще Його творінню, завжди бажає і робить все, щоб до цього Своє творіння привести.

Бог завжди знає, що краще Його творінню, завжди бажає і робить все, щоб до цього Своє творіння привести.

Згадаймо слова пророка Ісаї, де він говорить від імені Бога: «Бо ваші думки не Мої це думки, а дороги Мої то не ваші дороги, говорить Господь. Бо наскільки небо вище за землю, настільки вищі дороги Мої за ваші дороги, а думки Мої за ваші думки» ¹(Іс. 55, 8-9).

Православний катехізис повчає: «Промисел Божий – невпинна дія Всемогутності, Премудрості та Благості Божої, якими Бог зберігає буття і сили тварі, направляючи їх до благих цілей, всякому добру допомагає, а виникле через віддалення від добра зло карає або виправляє і звертає до добрих наслідків».

Проте, бачити дію Божої правиці у своєму житті та правильно її усвідомлювати нам потрібно вчитися все життя. Яскравим прикладом вибору ставлення до свого життя людини є наступна розповідь авторки Ірини Рижкової. 

Ми, група бізнесменів, підприємців, управлінців, які приїхали наприкінці 90-х до Каліфорнійського університету за новими технологіями з маркетингу та PR, слухаючи лекцію шанованого професора, жаліли себе. А жаліли себе виключно на тему: «Звичайно, вам добре тут говорити… якби у нас такі податки/закони/вчителі /батьки/гроші/можливості… і т. п. були б, ми б….». І далі йшла гарна історія про те, що «ми могли б ….».
Професор вийшов з-за кафедри, присів якось боком на першу парту і вимовив цю фразу: «Мені в житті не щастило з самого моменту мого зачаття …»
— Хочете, розповім свою сумну історію?
— Звичайно ж так! — Закивали ми. І приготувалися його жаліти.

Мені в житті не щастило від моменту мого зачаття…

Мій батько перебивався випадковими грошима від навантажень-розвантажень, одного разу зник із мого життя, як тільки взнав, що його неповнолітня подруга — дівчина-мулатка, яка віддає перевагу нічному способу життя, — «залетіла». Його як вітром здуло! Тому я — безбатченко.

Мої нещастя тільки починалися … Юна мулатка, хоч і виносила мене майже до терміну, але тільки почула мій перший крик, ще на пологовому столі відмовилася від мене.

Так я, слабка беззахисна крихітка, що тільки-но прийшла в цей чужий, незнайомий світ, залишився зовсім один… Кричав від безвиході на весь цей Всесвіт на руках у акушерки.

Далі — більше… Мені фатально не щастило… Мене не всиновили в дитинстві — я був дуже слабкою, хворобливою дитиною. До того ж у ті роки, народжений від мулатки, я взагалі мав мало шансів бути всиновленим. Тому з Будинку малюка, я прямісенько потрапив до дитячого будинку.

Але, якщо вже … не щастить – так не щастить! Це був дитячий будинок для «кольорових» дітей. Яких нас там тільки не було… Я відчув сповна на собі все: і як б’ються китайці, і як плюються мексиканці, і як боляче щипаються чорні…

Не щастило мені й з навчанням… Вчителі довго не затримувалися та постійно змінювалися. Так, чесно кажучи, і не з усіх предметів вони в дитячому будинку взагалі були. Тож зі школою у мене теж, як ви розумієте, не вдалося. Ну, просто – тотальна невдача!

…Він помовчав. Посидів у тиші, дивлячись кудись у підлогу… Потім підняв очі на нас. Ми, звичайно, співчутливо чекали продовження цієї історії, не розуміючи — до чого він взагалі все це почав, — адже так славно сперечалися з маркетингових завдань лише півгодини тому.

— Я втомився розповідати вам це, — несподівано сказав він. — Це не моя історія… Хочете, я вам розповім СВОЮ?

Німа пауза… Нам залишалося тільки покивати головами, бо ми взагалі вже остаточно розгубилися: де тут чия історія, для чого він взагалі все це нам розповідає, та ще й англійська мова для багатьох не просто у своїх тонкощах давалася.

— А моя історія — ось… — продовжив він.

Я по життю взагалі — дуже щаслива людина!

Мені пощастило прямо з самого моменту мого зачаття, коли мій недолугий тато зник із життя не менш недолугої моєї матусі, а заодно і з мого життя – раз і назавжди!

Можливо, він відчув, що не зможе дати мені всього того, що допоможе мені вижити. Я вдячний йому за те його рішення…

Хто знає, яким би я виріс і що взагалі зі мною стало б, якби моє дитинство та юність пройшли поруч із ним. Можливо він інтуїтивно зрозумів, що це слабке маля ніколи не зможе стати сильним поруч із ним і тому тихо щез. І я вдячний йому за це.

А мені тим часом продовжувало везти.

Юна мулатка відмовилася від мене прямо на пологовому столі. І це вже був успіх! Тому що, якби вона забрала мене з пологового будинку, я взагалі не впевнений, що залишився б живим… А так у мене, хоч і слабкого, недоношеного, з’явився шанс! Шанс на життя! І дала мені його вона… Моя недолуга сімнадцятирічна мати. Я вдячний їй за цю її відмову.

І навіть у думках не хочу уявляти, як і де б я жив, як і де пройшло б моє дитинство, якби вона тоді не відмовилася від мене. Ця її відмова теж дала мені сили. Адже, оголошуючи всесвіт своїм першим криком, я вже розумів, що сподіватися мені в цьому житті нема на кого, я один… А це, напевно, все ж таки викликає якусь концентрацію внутрішньої енергії, погодьтеся… — посміхнувся він.

Дальше більше!

Мені пощастило, що мене не всиновили у дитинстві. Інакше я, хворобливий, ослаблений малюк, отримав би, можливо, дуже комфортні тепличні умови й турботу людей, які всиновили б мене. Але чи допомогло б мені це стати сильнішим і впевненішим у собі? Чомусь я думаю, що ні.

Саме життя в дитячому будинку навчило мене стійкості: я навчився у китайців битися, я перейняв у чорних їхні «щипки», та й плюватися я можу ого-го як! Чи це не везіння!

Ну, а зі школою це взагалі окрема пісня!

Вчителів не вистачало й кілька предметів, бувало, вела одна людина. У старших класах ми якось потоваришували з учителем біології, який був для нас «ходячою енциклопедією», — так захоплений він був своїм предметом.

І (ось везіння!) він також викладав у нас ще й математику, що дозволяло нам зустрічатися на уроках щодня! Ми багато спілкувалися. Звичайно, у мене були тільки відмінні оцінки з його предметів. І коли постало питання вибору коледжу — я не роздумуючи, пішов туди, де потрібна була математика та біологія.

Потім був університет.

Потім – наукова робота.

Родина, сім’я. Діти. Онуки. Правнуки…

Я радий, що народився під щасливою зіркою!

І вдячний Провидінню за “везіння”.

Він продовжував з усмішкою сидіти на краєчку парти. А ми «перетравлювали» все щойно почуте…

— Ось вам дві історії, два погляди, на одне й те саме життя, — сказав він, встаючи з парти й піднімаючи перед собою дві відкриті долоні, як шальки терезів, — Вам який більше до душі?

(Ми поза політикою! Запрошуємо відвідати наші англомовну і російськомовну частини сайту N.E.W.O.D. Можливо, ви знайдете там багато цікавого)